Цього суботнього вечора Зіркер, як завжди, пішов у міський клуб, де відбувалися репетиції хору імені Франца Шуберта. Якби він знав, що за час його відсутності скоїться в підсобці його аптеки, він, певно, лишився б удома.
Але тоді він не пережив би першого сюрпризу цього вечора. На відміну від другого, який чекав його трохи пізніше, перший сюрприз був приємний. Справа в тому, що пан Едґар, диригент і керівник хору, представив хористам нового співака, а точніше – співачку. Нею виявилась нова симпатична сусідка Зіркера.
Пан Едґар постукав диригентською паличкою по склянці з водою, закликаючи хор до уваги:
– Чи можу я забрати дві-дві з половиною хвилини вашої уваги? Дозвольте відрекомендувати вам пані Верену Синеліхт. Вона новенька і в нашому хорі, й у нашому місті. Формуляр заяви на вступ вона заповнила у двох примірниках. Її членський номер: 39-Же. “Же” – бо жіночий. Вона приїхала з Мюнхена, де співала в церковному хорі, мецо-сопрано. Тепер вона співатиме в нас. Ласкаво просимо.
Всі заплескали в долоні. Пані Синеліхт усміхнулася Зіркерові й швиденько стала до першого голосу. Почалася репетиція. Хор заспівав «Кавову кантату» Йоганна-Себастіана Баха.
– Народився 1685 року, помер 1750, тобто у віці 65 років, – пояснив перед тим пан Едґар. Його любов до цифр давалася взнаки й тут.
Після репетиції Зіркер з пані Синеліхт пішли додому разом. Втім, пан Едґар запитав Зіркера, чи той вип’є з ним, як завжди, пива. Але Зіркер відмовив:
– Сьогодні ні, пане Едґар. Я хочу відпровадити додому хориста 39-Же.
Пан Едґар трішечки образився.
– Ну, то сьогодні не буде пива, – зітхнув він, сів на свій трактор і поїхав.
Якби Зіркер і пані Синеліхт пішли додому найкоротшим шляхом, то Зіркер застав би Макса і песика Белло в темній аптеці. Можна припустити, що Зіркер, мабуть, увімкнув би світло й спитав Макса: “Що ти робиш уночі тут внизу?”, а тоді забрав би сина із собакою додому, й Белло ніколи не перетворився б на пана Белло.
Але ніч була лагідна, і Зіркерові та пані Синеліхт захотілося ще трохи погуляти й побалакати. Коли вони врешті дійшли до аптеки, була вже одинадцята година.
Вікна на другому поверсі яскраво світилося.
– І що це там за ілюмінація? – занепокоївся Зіркер. – Макс уже давно мав би лежати в ліжку й спати.
– Мабуть, він просто забув вимкнути лампу, – спробувала заспокоїти його пані Синеліхт.
– Але світло горить і в моїй кімнаті, – не вгавав Зіркер. – Я мушу негайно піднятися нагору й подивитися, що там таке.
Вони разом дійшли до другого поверху.
– На добраніч, пане Зіркере, – сказала пані Синеліхт перед дверима Зіркерової квартири.
– Називайте мене просто Зіркер, цього досить, – сказав він. – До речі, я хотів вас запитати: чи не маєте ви бажання наступного тижня повечеряти зі мною й Максом? Я приготую щось смачненьке.
– З великим задоволенням. Як щодо післязавтра? – спитала вона. – По понеділках я звільняюся вже о п’ятій.
– Післязавтра – це добре, – втішився Зіркер. – А можна поцікавитись: де саме ви звільняєтесь о п’ятій? Іншими словами: ким і де ви працюєте?
– Я оптик. Працюю в оптиці «Ґросфельд & Цам», – відповіла вона.
Вже піднімаючись сходами на свій поверх, вона гукнула:
– Передайте мої вітання Максові. І Белло, вашому симпатичному песикові. І не будьте надто суворі до свого сина. Завтра неділя, він зможе виспатися.
Зіркер відчинив двері квартири і спочатку зазирнув у дитячу кімнату. Нікого. Ліжко порожнє. Замислившись, де б це міг сховатись Макс, він почув, як хтось низьким чоловічим голосом промовив: “Тато йде!”
Голос долинав зі спальні.
Увійшовши туди, Зіркер від переляку й здивування мовчки завмер у дверях. Якийсь чужий чоловік із довгим, патлатим волоссям саме намагався вдягнутися в Зіркерову улюблену блаватну сорочку, причому дуже незграбно, а Макс дивився на це і жодним чином не протестував!
Може, Макс став заручником грабіжника? Але, здається, зброї в чужинця при собі немає.
Нарешті Зіркер опанував себе й закричав:
– Що ви робите в моїй спальні? Хто вас узагалі впустив? Чому на вас мій одяг? Максе, негайно підійди до мене! Максе, хто цей пан?
Макс невпевнено глипнув на тата.
– Цей пан? – сказав він. – Ти не повіриш, тату.
– Та кажи вже! – не вгавав Зіркер.
– Цей пан – це пан Белло, – відповів Макс.
– Белло? Що за пан Белло? – не зрозумів Зіркер.
– Ну, наш колишній пес, – пояснив Макс.
Тепер втрутився і сам чужинець.
– Белло лудина, – гордо сказав він, підійшов до Зіркера, вперся йому руками в груди, повторив ще раз: – Белло – лудина, тату, – і спробував облизати обличчя Зіркера.
– Фу! – вигукнув Зіркер. – Геть від мене! Що це має означати?
Макс гукнув:
– Сидіти! Белло, сидіти! – й ту ж мить чужинець сів на підлогу.
Зіркер тільки тепер зауважив, що на чоловікові нашийник Белло.
– Максе, прошу тебе, поясни мені все, бо я зараз здурію, – сказав Зіркер. Він намагався говорити спокійно, але насправді ледве стримувався, щоб не заверещати.
– Я був з Белло внизу, у лабораторії, – обережно почав Макс.
– Ну? І? – спитав Зіркер.
– І там пляшка з блакитним соком упала на підлогу, а Белло все вилизав і став отаким ось, – сказав Макс і показав на чужинця, який і досі чемно сидів на підлозі.
– Отаким ось, – підтвердив той. – Белло лудина.
Зіркер мусив спершу сісти. Однак, на відміну від Белло, він сів не на підлогу, а на ліжко.
– Як таке може бути? – промовив він. – Блакитний сік змінював не лише розмір рослин, але й їхній вид. Маленька редисочка перетворилася на велетенську редьку. А Белло – на…
– …людину, – закінчив Макс.
– І що ж у біса нам тепер з ним робити? – спитав Зіркер.
– Що за питання? Звичайно, він житиме з нами. Зрештою, він же був моїм собакою, – сказав Макс.
Зіркер енергійно похитав головою.
– Ми ж не можемо просто взяти й поселити в себе чоловіка, “лудину”, яка раніше була собакою. Це вже схоже на нелегальні досліди на тваринах, – стурбовано сказав він. – Якщо це випливе, мене можуть позбавити ліцензії аптекаря.
– Отже, ми просто візьмемо й виставимо Белло, тобто я маю на увазі пана Белло, за двері? – обурився Макс. – Ні, він залишиться в нас. Я люблю його, навіть якщо він уже й не пес.
– Белло лубить Макса, – сказав пан Белло, підвівся з підлоги й спробував лизнути хлопця в обличчя. Макс, сміючись, боронився.
– Ні, Белло, ні! – вигукнув він. – Люди не облизують друзів, яких люблять.
– Не облизуют? – перепитав пан Белло.
Тепер він стояв посеред кімнати і принюхувався, задерши носа догори, втягував повітря. А тоді підійшов до Зіркера й почав безсоромно обнюхувати його куртку.
– Тато був з паном Едґаром, – оголосив він. – І з жінкою, яка жиуе нагорі і гладила Белло.
– Годі тобі називати мене тато, – невдоволено сказав Зіркер. – Я не твій тато, я тато Макса. Кажи до мене просто Зіркер.
– Та, Белло каже просто тато Зіркер, – з готовністю погодився пан Белло.
– Не тато Зіркер! Просто Зіркер! – вигукнув Зіркер, набагато голосніше, ніж би йому хотілось. Але ситуація справді була занадто неординарна. – Розумієш, Белло? Зіркер.
Здається, пан Белло образився.
– Добре, Белло каже просто Зіркер, – повторив він. – А Зіркер хай каже не Белло.
– Не Белло? А як? – здивувався Зіркер.
– Зіркер хай каже пан Белло, – гордо вимовив пан Белло. – Пан Белло лудина.
– Про мене, хай і пан Белло, – зітхнув Зіркер. – А що далі? Ходімо зараз спати. Вранці буде видно.
Усі втрьох вони вийшли зі спальні. Проходячи повз відчинені двері кухні, пан Белло побачив, що в мийці повно води, загукав “Пити, пити!” і негайно помчав туди. Макс мав помити посуд, але, звісно ж, йому було не до того. З мильної води стирчала тарілка та кілька горнят. Пан Белло відсунув убік посуд, нахилився над мийкою і почав жлуктити воду.
– Пан Белло дуже хотити пити, – пояснив він Зіркерові, який дивився на те, скрушно хитаючи головою.
Максові це здалося досить смішним, і він розреготався.
– Ну, як тобі смакує вода з милом? – спитав він.
Пан Белло сказав:
– Лудинача вода не дуже добре, забагато кулок.
– Яких кулок? – не зрозумів Макс.
– Ту, – сказав Белло й показав на воду.
Макс знову засміявся.
– А! Піна! – сказав він. – Ти маєш на увазі піну?
– Та, пина, – пробурмотів пан Белло.
– Де ж ми тепер покладемо пана Белло? Ми ж не маємо для нього ліжка, – сказав Зіркер.
– Пан Белло лаже в Макса на коудру як заужди, – сказав пан Белло й пішов у дитячу кімнату. Аж йому спало на думку ще щось. – Спочатку гулати! Пан Белло хоче писати, – сказав він.
– Якщо ти хочеш бути людиною, тобі доведеться ходити в туалет, як людині, – сказав Зіркер. – Ти ж не збираєшся задирати ногу біля першого-ліпшого ліхтаря!
– Толет? – спитав пан Белло.
– Так, отут, – сказав Макс і показав на вбиральню.
– Тут? – спитав пан Белло. – Лудини писают у миски?
– Це не миска, це унітаз, – сказав Макс, причиняючи за паном Белло двері. – Як упораєшся, не забудь злити воду.
– Злити? Пан Белло не хоче нікого злити, – заявив пан Белло з-за зачинених дверей.
– Зливати воду! Не розізлити людину! – вигукнув Зіркер.
Макс пішов до себе в дитячу кімнату, вдягнув піжаму й ліг у ліжко. Він чув, як пан Белло співає:
– Пан Белло лудина, пан Белло лудина, луди-и-ина…
Нарешті Белло вийшов з туалету. Він нахилив голову, оглянув себе й поскаржився Максові:
– Не хочу спати в одежі Зіркера. Вузко.
Макс крикнув:
– Тату, у тебе є зайва піжама для пана Белло? Твоя сорочка йому затісна.
Зіркер зайшов у дитячу кімнату. У руці він тримав довгий білий халат, який зазвичай надягав, працюючи в аптеці.
– Тримай, – сказав він панові Белло. – Як на мене, можеш убрати це. Халат точно не буде затісний. – І, обернувшись до Макса, додав: – Бо, щоб ти знав: авторучку, зубну щітку й піжаму я принципово ніколи нікому не позичаю.
– Що то ауторучка? – спитав пан Белло, насилу виплутуючись із Зіркерового одягу і натягаючи білий халат.
– Це те, чим пишуть, – пояснив йому Макс.
– Пан Белло не хоче ауторучку, – похитав головою пан Белло. – Пан Белло не вмиє писати й читати.
– А звідки пес узагалі може знати, що таке читати й писати? – поцікавився Зіркер.
– Пан Белло не пес. Пан Белло лудина! – запротестував пан Белло.
– Я маю на увазі: колишній пес, – виправився Зіркер.
– Пан Белло бачив, як Макс пише, – гордо сказав пан Белло, після чого три чи чотири рази обернувся довкола своєї осі, ліг, скрутився калачиком на ковдрі і невдовзі після цього захропів.
– На добраніч, Максе. Солодких снів, – сказав Зіркер і, хитаючи головою, вийшов з кімнати.