Хоч напередодні я пішов спати пізно, але наступного ранку прокинувся вдосвіта.
– Ну, пане Белло, ти теж уже не спиш? – тихенько спитав я. Я не хотів його розбудити, якби виявилось, що він ще спить. – Чи тепер мені звертатись до тебе на “ви”?
Знизу не надійшло жодної відповіді. Я нахилився. На ковдрі на підлозі нікого не було.
– Пане Белло! – гукнув я, вискочив з ліжка і пішов у вітальню. – Пане Белло!
Зі спальні вийшов тато в піжамі й позіхнув.
– Ти вже прокинувся? Що таке? – спитав він.
– Пана Белло нема, – сказав я.
– Можливо, він у “толеті”, “писає”, – припустив тато.
Але в туалеті нікого не було.
І тут я побачив, що двері квартири відчинені.
– Тату, вхідні двері відчинені! Пан Белло пішов. Тату, пан Белло пішов з дому! – закричав я.
– Отже, своє перетворення на людину він використав, аби зробити те, чого щовечора добивався. Він утік. Тепер він може сам відчиняти двері, – сказав тато. – От тільки цікаво, як відреагували його друзяки-собаки, коли він з’явився до них у людській подобі.
– Утік? Гадаєш, він утік назовсім? – спитав я. Можна собі уявити, як я розхвилювався! – І ти кажеш це отак просто? І тобі здається, що це не так уже й погано?
Тато сів на канапу у вітальні й притягнув мене до себе.
– Максе, я розумію, що ти сумуватимеш, якщо виявиться, що пан Белло зник, – сказав він і обійняв мене за плечі. – Але, чесно кажучи, я відчуваю полегшення від того, що так сталося. Як би ми пояснили людям, хто це такий і звідки він узявся? Навіть якби я сказав правду, мені б ніхто не повірив. Пес, який раптом перетворився на людину! Всі подумали б, що аптекар з глузду з’їхав. Тепер ми вже нічого нікому не можемо довести, бо блакитного соку більше не лишилося. Пан Белло допив усе. Точніше кажучи – пес Белло. Бо тоді він ще не був людиною.
– Думаєш, він справді більше не повернеться? – сумно спитав я. – Мені пан Белло видавався таким смішним. Зі своєю чудернацькою мовою. І він так само добре ставився до мене, як і тоді, коли ще був собакою. Можливо, навіть іще ліпше.
– Все ж таки не однаково, чи тобі облизує обличчя пес, чи людина, – сказав тато. – Як на мене, останнє страшенно гидко.
– А як на мене, то зовсім ні, – відрубав я, встав і пішов у свою кімнату, впав на ліжко і відвернув обличчя до стіни, щоб показати татові, який я лютий.
Я взагалі не мав жодної охоти йти на кухню і снідати з ним.
Пролежав я так досить довго, аж раптом у коридорі задзвонив телефон. Я почув, як тато підійшов і почав з кимсь розмовляти. Але що він говорить, не було чути.
Поклавши слухавку, він покликав мене:
– Максе!
Я не відповів. Нехай бачить, що я все ще ображений.
Тато пішов у свою кімнату й звідти гукнув:
– Максе, вони його знайшли!
– Хто кого знайшов? – перепитав я.
– Пана Белло! – крикнув він. – Швидко, вдягайся!
Так швидко я не вдягався ще ніколи в житті.
– Де він? У кого він? Хто дзвонив? – Мої запитання мені доводилося вигукувати, бо тато теж у цей час вбирався.
– Поліція! – кричав він зі своєї спальні. – Пан Белло в поліційній дільниці. Мене хочуть допитати як свідка. Вони вважають його грабіжником. Думають, що він нас обікрав, бо на ньому білий халат з написом “Аптека Зіркера”. Що ми маємо їм сказати? Що нам робити?
– Що нам робити? Це ж ясно! – крикнув я йому. – Заберемо пана Белло додому і поснідаємо разом. Всі втрьох. Класно!
Тато зайшов у дитячу кімнату. Він уже був одягнений.
– Та де там класно! Ти все ще не зрозумів, наскільки складна ця ситуація, – зітхнув він. – Ходімо!