У поліційній дільниці Зіркера з Максом зустріли двоє схвильованих поліціантів, молодий і дещо старший, доволі огрядний.
– Підозрюваний сидить у сусідньому приміщенні, – тихо сказав молодий поліцай. – За ним можна непомітно спостерігати крізь це маленьке віконечко.
Пан Белло сидів на кріслі, поставивши свої босі брудні ноги на письмовий стіл. У той момент, коли Зіркер і Макс зазирнули у віконечко, затриманий добряче пошкрябав голову, витягнув зі своєї шевелюри куряче пір’я, зацікавлено розглянув його, поклав на долоню й дмухнув. Пір’їнка, пролетівши над письмовим столом, м’яко приземлилася на підлогу. Пан Белло з усмішкою спостерігав за нею.
– Відверто кажучи, він виглядає цілком безневинно, – сказав молодий поліцай.
– Та де там безневинно! – заперечив старший. – Ось, я почитаю вам протокол: “Підозрюваний заявляє, що його прізвище Белло, ім’я – пан”.
– Белло – італійське слово. По-нашому воно означає “чудовий”. Можливо, він італієць. От і по-німецьки він розмовляє з акцентом, – втрутився молодий поліцай.
– Не перебивайте мене, – знервовано присадив його старший. – Ніхто не сумнівається, що ви знаєте італійську. – Він знову звернувся до Зіркера. – Далі, він заявляє, що йому сім років, що свого батька він не пам’ятає, а своїм місцем народження називає смітник. Важко сказати: він або дуже спритний шахрай, або ж божевільний. Є кілька ознак, що в нього трішки не всі вдома. – Поліцай постукав себе вказівним пальцем по чолі. – Ми з колегою звернули на нього увагу ще вночі, під час патрулювання.
– Так, правда, – підтвердив молодий поліцай. – Уявіть собі: він гавкав на псів. По-справжньому, на весь голос. Якби я його не бачив, то подумав би, що це гавкає справжнісінький пес.
– А що відповіли йому пси? – поцікавився Макс.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав старший поліцай. Він подивився на Макса, так ніби той упав з Місяця. – Відповіли? Вони гавкали.
– Я маю на увазі, чи пан Белло розповів вам, що собаки… – почав Макс. Але батько, грізно цикнувши й штурхнувши під ребра, зупинив його.
– Собаки повтікали, щойно він до них підійшов, – розповів молодий поліцай. – Здається, це його страшенно розчарувало. Він виглядав просто-таки пригніченим.
– Ми, звісно ж, не завели на нього справи, – додав другий поліцай. – Не можемо ж ми затримати людину тільки за те, що вона гавкає. Тому ми його відпустили. Але нині вранці довелось його заарештувати.
– Заарештувати? За що? – спитав Зіркер.
– До нас зателефонував селянин, який має на околиці міста курячу ферму. Він почув голосне кудкудакання з курника, а коли вийшов подивитися, то зловив цього пана Белло на гарячому: затиснувши під пахвою курку, той саме зібрався тікати. Селянин зловив його, затримав, приставивши до горла вила, і викликав нас. Ми негайно приїхали й забрали злодія. І побачили, що халат на ньому – з вашої аптеки. Здається, він вас пограбував. З аптеки щось зникло? Ви помітили якісь сліди зламу?
Макс засміявся.
– Та ні, пан Белло не міг у нас нічого вкрасти. Він же нам належить, – сказав він.
Цього разу Зіркерове квапливе “Цццц!” не допомогло. Поліцай швидко перепитав:
– Як це – він вам належить?
– Макс хотів сказати, що… – Зіркер почав затинатися. – Що він належить до нас, до нашої родини. Пан Белло – як би то сказати – наш… наш родич. Дуже далекий родич. Він приїхав з Італії. З Південного Тіролю, тому він трохи розмовляє німецькою, але з акцентом.
Тепер поліцай витріщився на Зіркера так само вражено, як перед тим на хлопця. Але Макс теж здивовано дивився на батька. Він і не здогадувався, що той уміє так гладенько брехати!
– І ви кажете про це тільки тепер? – вигукнув поліцай. – То в яких ви стосунках із викрадачем курей?
– Як я вже сказав, він наш дуже далекий родич. Зараз він переживає невеличку нервову кризу, ну, ви розумієте… Й інколи буває трохи спантеличеним. Тоді він вважає себе собакою і робить речі, яких за нормальних обставин ніколи не вчинив би. Ніколи! Його послали до мене, аби він трішки підлікувався.
– Це жахливо, – співчутливо сказав молодий поліцай. – Вважає себе собакою!
– Так, жахливо, – підтвердив Зіркер. – Ви ж знаєте, я аптекар. Тому його родина покладає на мене дуже великі надії. Що я йому допоможу, ну, ви розумієте…
– Розумію, – сказав старший поліцай. – Але що ж нам тепер з ним робити? Ваш родич украв курку!
– Таж він її віддав, – сказав Зіркер.
– Був змушений віддати! – уточнив поліцай. – Був змушений.
– Але я готовий покрити збитки й відшкодувати постраждалому селянинові курку, – запевнив поліцаїв Зіркер. – Так би мовити, як компенсацію за пережиті хвилювання.
– Це вже краще, – сказав поліцай. – Тоді ми готові заплющити одне око. Можете забирати додому вашого далекого родича. Але в майбутньому пильнуйте за ним краще!
Зіркер і Макс разом із поліцаями пішли в сусіднє приміщення, в якому пан Белло все ще сидів за письмовим столом. Тим часом він висипав на підлогу сміття і заходився обнюхувати бутербродний папір, в який, вочевидь, було загорнено сніданок одного з поліцаїв.
Упізнавши Зіркера й Макса, він підскочив і радісно закричав:
– Максе! Тату Зіркере!
Він щасливо застрибав довкола них, а тоді поклав руки Максові на плечі й почав облизувати йому обличчя.
Макс засміявся й вигукнув:
– Не треба, пане Белло!
Збентежено похитуючи головами, поліцаї перезирнулися. Молодий сказав:
– Фу, гидота!
– І я так завжди кажу, – підтвердив Зіркер.
– І ви це допускаєте? – обурився старший поліцай. – Але ж ви, саме ви, як аптекар мали б знати, що це страшенно негігієнічно.
Молодий поцікавився:
– Отже, він тепер живе у вас?
Тут втрутився пан Белло:
– Та, жиуе в Макса, – сказав він гордо. – Пан Белло спит у Макса.
– Але ж не у твоєму ліжку? – спитав старший поліцай.
– Ні, звичайно, ні, – відповів Макс. – Пан Белло спить на ковдрі. На підлозі.
– На підлозі? У нього що, нема ліжка? – здивувався молодий поліцай.
– Пану Белло не можна на лижко, – сказав пан Белло.
– Еге, не має ліжка. Занотуйте це! – сказав старший поліцай молодшому. Той сів за письмовий стіл і почав щось записувати.
А пан Белло гордо розповідав далі:
– Пан Белло може гулати як лудина. Пан Белло може сусати в миску.
Молодий поліцай підвів очі від свого записника.
– Сусати в миску? – перепитав він. – Що таке “сусати”?
Не встиг Зіркер втрутитись, як Макс уже пояснив:
– Він має на увазі сюсяти. Робити пі-пі.
– Робити пі-пі? – Поліцай був близький до розпачу. – А що каже на це твоя мама?
– Моя мама нічого на це не каже. Вона в Тасманії чи в Тунісі, – відповів Макс. – Полює на тигрів або левів.
– І це запишіть! – наказав старший поліцай молодому. – Син не знає, де перебуває його мати.
Тут утрутився Зіркер.
– Я розлучений, – сказав він. – Уже кілька років я є батьком-одинаком і виховую свого сина сам.
– Шановний пане Зіркер… – почав старший поліцай.
– Зіркер. Тільки Зіркер, без “пане”, цього досить, – попросив Зіркер.
Поліцай спантеличено похитав головою і почав ще раз:
– Дорогенький Зіркере, мушу вам чітко і ясно сказати: те, що я тут вислухав, це нечувано! Неймовірно! Ваша дитина вимушена жити в абсолютно непридатних умовах! Очевидно неадекватний, цілковито здичавілий, частково роздягнений родич квартирує в одній кімнаті з хлопчиком, без ліжка, “сюсяє” в якісь миски! Матері теж нема. Та це ж просто кримінал! Я негайно повідомлю пані Княп із відділу в справах неповнолітніх. Нехай зайде до вас і перевірить, що й до чого.
– Відділ у справах неповнолітніх? Що це означає? – спитав Зіркер.
– Що це означає? Якщо під час цього контрольного візиту з’ясується, що ви живете в таких умовах, як я собі уявляю з вашої розповіді, вас позбавлять батьківських прав. А хлопця заберуть до сиротинця!
– Я не хочу до сиротинця! – запротестував Макс. – Мені і в тата добре. Він для мене і батько, й мати. Він сам колись так сказав!
– Ні, мій хлопчику, це з’ясує пані Княп, – сказав старший поліцай.
А молодий, намагаючись потішити Макса, додав:
– Не бійся, ці сиротинці зовсім не такі страшні, як ти, можливо, собі уявляєш. Там ти житимеш разом із багатьма іншими гарними діточками. Ось побачиш, тобі там буде добре.
– Я не хочу, щоб мені там було добре, – обурився Макс. – Я хочу залишитися з татом і паном Белло.
– Ти чув, що сказав наш колега: це вирішує тільки пані Княп, – відрубав молодий поліцай. А старший додав:
– Так, а тепер забирайте вашого пана Белло і повертайтеся додому. Решта незабаром якось з’ясується. Гарних вам вихідних!