Розмова в поліції так знесилила нас, що дорогою додому ми з татом ледве волочили ноги від утоми. А от пан Белло навпаки. Він був у найліпшому гуморі й тішився, що ми його знайшли і забрали. На своїх босих ногах він забігав далеко вперед, повертався, оббігав довкола нас і знову втікав.
Тато мовчав, мабуть, він був зайнятий своїми похмурими думками, точно так само, як і я.
– Тату, якщо вони упечуть мене в сиротинець, я втечу і негайно повернуся до тебе, – вирішив я.
– Тебе не упечуть у сиротинець, я тобі обіцяю, – сказав тато. – Але ми мусимо бути добре підготованими до візиту цієї пані Кряп чи Кляп, чи як там її… яка перевірятиме нашу квартиру.
– А коли вона прийде? – спитав я.
– Такі контрольні візити проводять без попередження, – пояснив тато. – Отже, у майбутньому ти завжди акуратно прибиратимеш свою кімнату.
– Обіцяю! – відповів я.
– А мені треба було б дати лад нашій квартирі, – розмірковував уголос тато. – Відколи до нас перестала приходити пані Ліссенков, ми її трохи занехаяли. Я маю на увазі квартиру, не пані Ліссенков. Я ж не можу одночасно дбати і про дім, і про аптеку.
– А не можна взяти на роботу когось, хто обслуговував би покупців в аптеці? Тоді ти матимеш більше часу і для помешкання, і для мене, – запропонував я. – Спитай пані Синеліхт, може, вона захоче допомагати тобі в аптеці. Їй не треба далеко ходити: спустилася з третього поверху – і вже на робочому місці.
– По-перше, я не такий багатий, щоб наймати працівників. Відколи в нашому місті відкрилися три нові аптеки, наша маленька, старосвітська родинна фірма трохи вийшла з моди, – пояснив тато.
– А по-друге? – спитав я.
– По-друге, у пані Синеліхт зовсім інший фах. А по-третє … – Тут він задумався. – А по-третє, мені не дуже хотілось би, щоб така мила особа, як пані Синеліхт, цілими днями стояла за прилавком і продавала таблетки.
Я помітив, що, кажучи це, він згадав маму, яка саме тому нас і покинула – не хотіла все життя присвятити продажу пігулок.
– Проблема зовсім не в неприбраній квартирі, – сказав тато трохи згодом. – Справжня наша проблема – це пан Белло. Якщо він продовжуватиме в такому ж дусі, то незабаром у нас і справді почнуться “невідповідні для утримання дитини умови”! Ти тільки глянь на нього!
Ми саме проходили повз дитячий майданчик, де бавилося кілька малят. Пан Белло одразу ж побіг до них і скочив у пісочницю. Діти посідали довкола нього, регочучи з дивного дорослого. Це виглядало так: пан Белло стояв посеред пісочниці і руками відкидав пісок назад, між широко розставленими ногами.
Точно так само він завжди, ще як пес, розгрібав землю, коли ми з ним гуляли і він раптом десь посеред галявини знаходив мишачу нірку або закопану якимось іншим собакою кісточку.
Цього тато вже не міг витримати. Він гукнув:
– Пане Белло, негайно ходи сюди!
Пан Белло облишив риття й підтюпцем підбіг до нас.
Тато суворо наказав:
– Тепер ти залишишся тут і не втікатимеш раз у раз. Тут, біля нас твоє місце, зрозуміло?
Пан Белло ліг ницьма на тротуар.
– Що він знову робить? – Тато розпачливо підвів очі до неба.
– Пан Белло робит “мисце”, – гордо відповів з землі пан Белло.
– Пане Белло, вставай! Швидко! Що подумають люди! – скрикнув я.
Пан Белло підвівся. Напевно, мій вигук він зрозумів як запитання, бо задумливо почухав голову і сказав:
– Пан Белло не знає, що подумают луди.
Я побачив, що до тата не дійшло, чому пан Белло ліг, і пояснив йому:
– Ти сказав “твоє місце”, розумієш, вимовив слово “місце”. А коли він чує “місце”, то звісно, думає, що йому наказують лягти. Ми ж самі його так навчили.
Однак у такий спосіб я теж вимовив слівце “місце”, навіть тричі. Тож пан Белло знов лежав на хіднику.
– Негайно вставай! – скомандував тато. – Пане Белло, якщо ти хочеш залишитися в нас, мусиш навчитися поводитись як людина. Відтепер ми виховуватимемо тебе. Ми зробимо з тебе справжню людину, розумієш?
– Пан Белло лудина, – запротестував той.
– Так, але яка! Ти хочеш, щоб Макс лишився з нами, чи тобі байдуже, якщо його в нас заберуть?
– Макса не заберут. Макс лишиуса, – сказав пан Белло і знову спробував засвідчити свою велику любов до мене інтенсивним облизуванням мого обличчя.
Я відштовхнув його і сказав:
– Та годі вже, пане Белло! Скільки тобі казати, що люди не облизують одне одному обличчя?
– Зараз найважливіше – це виховання пана Белло, – сказав тато. – Це наш єдиний шанс, якщо ми хочемо справити нормальне враження на цю пані Кляп чи Кряп. Ця “лудина” мусить навчитися поводитися по-людськи і не привертати до себе уваги своєю поведінкою. І виховання ми розпочнемо негайно, як прийдемо додому.
Зайшовши в квартиру, ми насамперед відвели пана Белло в лазничку. Там він мусив стати у ванну і помити свої брудні босі ноги.
Тоді ми повели його в спальню і вдягнули. Тато подарував панові Белло кілька речей. “Найліпших”, як він сказав. Але я помітив, що витяг він їх із глибини шафи, отже не вбирав цього одягу щонайменше років зо три. У татових штанях і картатій сорочці пан Белло виглядав набагато нормальніше, ніж в аптечному халаті. Тепер йому бракувало лише взуття.
Тато витяг із взуттєвої шафки пару м’яких, стоптаних черевиків.
– Ці мали б підійти, – сказав він, змірявши поглядом ступні пана Белло.
– Йти? – перепитав пан Белло. Здається, він не знав, для чого служать черевики.
Я простягнув їх йому зі словами:
– Люди носять черевики.
Пан Белло прояснів.
Череуики носити легко, – сказав він, розгулюючи кімнатою з черевиками в руках.
– Їх носять на ногах! – уточнив я.
Це панові Белло сподобалось менше. Поки ми вдягали на нього черевики і зав’язували шнурівки, він трішки поскиглив та поскімлив. Спочатку я подумав, що вони йому тиснуть. Аж потім побачив, що перед великим пальцем ще дуже багато вільного місця. Просто пан Белло не звик бути взутим. Він дуже смішно походжав кімнатою в черевиках. Ми з татом мало не засміялися, бо за кожним кроком він так високо піднімав ногу, ніби дибав через струмок.
– Так, тепер уже наш гість виглядає цілком нормально, – сказав тато. – До взувачки він теж швидко звикне.
Тато подивився на годинник.
– Час обідати. Сніданок ми сьогодні вже пропустили. Зараз я зварю нам обід. Суп з локшиною і курятиною. Можеш накривати на стіл, Максе.
Поки я розставляв на столі три тарілки й розкладав біля них ложки, тато закип’ятив у каструлі воду, витяг із шухляди пакетик супу й висипав його вміст у каструлю.
Перед тим як ми сіли за стіл, тато сказав:
– Ну ось, починається перший урок: мити руки! Пане Белло, людина не сідає за стіл з такими брудними руками. Марш у лазничку! Макс покаже тобі, як мити руки з милом.
Щоб показати йому це наочно, я добряче намилив собі руки. Пан Белло спочатку зацікавлено поглядав на це, нахиливши голову дуже близько до моїх намилених рук, тоді кивнув і промовив:
– Пи-и-ина.
– Так, саме так. Тепер ти! – сказав я і дав йому мокре мило.
Пан Белло взяв його, наслідуючи мене, ретельно помив руки і гордо вишкірився. Я вже хотів похвалити його, як тут мокре мило вислизнуло йому з рук і, мов ракета, полетіло вгору.
Пан Белло блискавично впіймав його ротом. Якусь мить він постояв так, затиснувши мило в зубах, а тоді з огидою виплюнув.
– Феее! – вигукнув він. – Смакує як мертвий опосум.
Коли ми нарешті сіли за стіл, тато сказав:
– Тепер починається наступний урок: як їсти суп.
– Їсти суп, – повторив пан Белло, зацікавлено спостерігаючи за тим, як тато наповнює три тарілки супом.
– Починаємо, – сказав тато.
– Починаємо, – повторив пан Белло, нахилив голову над тарілкою і почав жлуктити юшку.
– Ой! – сахнувся він. – Лудинача іжа гарача!
Я чекав, що тато почне сваритися. Але він був дуже спокійний:
– Так, собача їжа холодна, людська їжа гаряча. Тому ми їмо ложкою.
Тато підняв свою ложку.
– Макс покаже тобі, як нею їсти!
– Це робиться так, пане Белло, – сказав я і поволеньки підніс ложку до рота.
Пан Белло спостерігав за цим, схиливши голову набік, і спробував зробити так само, але схопив свою ложку, як маленька дитина, всією жменею, хляпнув ложкою по супі, а тоді поніс її до рота. Ми з татом зацікавлено спостерігали. Сталося те, що мало статися: суп, який був у його ложці, опинився в нього не в роті, а на животі.
– Ой! – знову зойкнув пан Белло і подивився на свій живіт. – Лудинача іжа гарача і в животі, і на животі.
– Тепер, коли ти вже вимазав свою нову сорочку, можемо далі вправлятися без жодних застережень, – сказав тато. – Наступна ложка! Та-ак! І ще одна! Ну, бачиш, уже краще, вже навіть трішки супу потрапило тобі до рота.
Після обіду Белло отримав нову сорочку, у синю смужку, до речі, вона набагато краще пасувала до його синіх штанів. І тоді почався наступний урок.
– А тепер вивчатимемо щось дуже-дуже важливе, – сказав тато. – Потренуємо привітання.
– Привитання, – з ентузіазмом повторив пан Белло.
Тато підійшов до вхідних дверей і відчинив їх.
– Отже, тепер я – пані Кряп чи Княп з відділу в справах неповнолітніх, – сказав він.
Пан Белло вишкірився до мене, ніби хотів сказати: “Пана Белло не так легко обвести навколо пальця!”, похитав головою і вигукнув:
– Непрауда! Ти тато Зіркер.
– Ні, неправильно! – незадоволено вигукнув тато.
– Просто Зіркер, без “тато”, – винувато виправився пан Белло.
Я сказав:
– Пане Белло, тато ж тільки грає пані з відділу в справах неповнолітніх.
– А! Зіркер грає пані, – сказав пан Белло.
Тато заспокоївся.
– Отже, я – пані з відділу в справах неповнолітніх. Я заходжу у квартиру, – пояснив він. – А ти вітаєшся зі мною і кажеш: “Добрий день, дуже приємно”. Зрозумів?
– Зрозуміу, – відповів пан Белло. – Добри ден, дуже приємно.
– Спробуй вимовляти це трохи чіткіше: “Добрий день, ду-же при-ємно”.
– Доб-рий ден, ду-же при-ємно, – повторив пан Белло.
– Ось бачиш! – сказав тато. – Починаємо!
Він вийшов з помешкання, зачинив за собою двері і подзвонив.
Я взяв слухавку переговорного пристрою і запитав: “Хто там?” Я хотів, щоб усе було як навсправжки. Вдав, ніби слухаю, як мені щось говорять, а тоді сказав:
– А, пані Княп з відділу в справах неповнолітніх! Яка несподіванка! Ми так раді, що ви до нас завітали. Хвилиночку, відчиняю!
Пан Белло схвильовано стояв біля мене й від радісного очікування переступав з ноги на ногу.
Я відчинив двері, тато увійшов, простягнув панові Белло руку і сказав:
– Добрий день, я пані Крап з відділу в справах неповнолітніх.
Пан Белло чемно привітався:
– Доб-рий ден, ду-же при-емно, – поклав татові руки на плечі і лизнув його в щоку.
– Ні, руку! – вигукнув тато. Тепер він справді розсердився. Він простягнув панові Белло руку й гукнув ще раз: – Руку!!!
Пан Белло кивнув, щоб показати, що він нарешті второпав, повторив:
– Доб-рий ден, ду-же при-емно, – і почав облизувати татові руку.
Тато висмикнув руку й сховав її за спиною.
– Досить! З мене досить, – сказав він. – Продовжимо завтра. Не можна ж за один день зробити з собаки джентльмена. – Із цими словами він вийшов з кімнати.
Пан Белло стурбовано подивився татові вслід.
– Зіркер злий на пана Белло, – сказав він, обернувся кілька разів довкола своєї осі і влігся на підлогу поряд із канапою.
– Не хвилюйся так, – сказав я і сів біля нього на килим. – Ти ще всього навчишся. Розмовляєш ти уже набагато чіткіше.
– Але важко. Вес час мушу вчитиса. Зіркер казау, що я не лудина, – поскаржився пан Белло. – Собаки вчора ввечери казали: Гет, лудино, іди до двоногих!” То хто пан Белло?
– Хто ти? Ти – мій найліпший друг, – сказав я і погладив пана Белло по голові. – Ходи, вставай і ходімо надвір. Підемо гуляти.
– Гулати, – пан Белло кивнув, встав і роззирнувся. – Де шворка?
Я засміявся.
– Людям не потрібні шворки.
– Гулати без шворки! – задоволено повторив пан Белло. – Гар-рно!