У понеділок вранці Макс ішов до школи тільки на другий урок. Першого не було, бо пан Зіттер, вчитель географії, лежав у лікарні з подвійним переломом гомілки. Коли Макс, ще трохи заспаний, прийшов на кухню, його батько вже сидів одягнений за столом і намагався розрізати ножем дві склеєні сторінки кулінарної книги, яка лежала перед ним.
– Тріска, лосось чи камбала, – пробурмотів він. – Риба. Гаразд, нехай буде риба. Це добре.
– Риба? – здивувався Макс. – Коли і чому ти раптом надумав готувати рибу? Ти ж цього ще ніколи не робив.
– Я запросив пані Синеліхт до нас на вечерю, – пояснив Зіркер. – І от міркую, що б такого приготувати. Це має бути щось особливе.
– Я не дуже люблю рибу, – сказав Макс. – Хіба що рибні палички.
– Рибні палички? Ні, це занадто просто, занадто ординарно, – сказав Зіркер. – Якщо ти не захочеш з нами вечеряти, я принесу тобі кілька канапок до твоєї кімнати.
– Та добре вже, про мене, якщо ти бажаєш залишитися з пані Синеліхт наодинці, можеш готувати й рибу, – дозволив батькові Макс.
– Готувати рибу? – запитав пан Белло, який у цю мить зайшов до кухні. – Риба – це добр-р-ре. Але тілки голоуа. Бо риба має кості.
– Дякую тобі за твою корисну пораду, – пробурмотів Зіркер і знову заглибився у вивчення кулінарної книги.
Пан Белло роззирнувся, побачив на поличці напівпорожню бляшанку з собачим їдлом, узяв з мийки брудну ложку і почав снідати.
– Пан Белло іст як лудина! – пояснив він, наминаючи. – Іст ложкою!
– Дуже добре, – похвалив його Зіркер, не дивлячись у його бік. – Може, приготувати щось інше? Всі рибні рецепти видаються доволі складними.
– Велика кистка – це добре, – запропонував пан Белло. – Але треба на три дни закопати.
– Але, на жаль, вечеря вже сьогодні, – сказав Зіркер. – А тепер відчепись від мене, будь ласка, зі своїми порадами.
– Або м’ясо з блашанки, – захоплено продовжував пан Белло, не особливо переймаючись зауваженнями Зіркера. – От таке от. – Він глибоко встромив ложку в слизьке м’ясиво і підсунув її Зіркерові під ніс.
Тому урвався терпець.
– Замовкни нарешті! – гримнув він.
– Тату, він же тільки хоче тобі допомогти, – заступився за друга Макс.
Пан Белло образився.
– Так, пан Белло хоче тілки помогти. Пан Белло білше ничо не скаже. Пан Белло іде гулати. Без шворки, – проголосив він і вийшов з кухні. А тоді йому спала на гадку ще остання корисна порада, і він не міг стриматись, щоб не поділитися нею з Зіркером. Він причинив двері й сказав у шпарину: – А на десерт – собача галета!
В обідню перерву Зіркер пішов по продукти. Він і досі не знав, чим саме почастувати пані Синеліхт, і тому вирішив, що, можливо, асортимент магазинів надихне його на якесь особливе меню.
Під парасолькою вуличної ятки з овочами стояв новий продавець. Принаймні Зіркер його ще ніколи не бачив, ні тут, ні в крамниці. Чоловік був незвично блідий, з майже білою шкірою. А ще в нього були дуже дивні довгі різці і, як здалося Зіркерові, червоні зіниці.
– Прошу дати мені кілька от таких морквин, – сказав Зіркер і показав на один з ящиків.
Продавець нахилився над городиною, спочатку таємниче роззирнувся і прошепотів Зіркерові на вухо:
– Я би цих не браф. Піфнічний схил, поганий ґрунт. Недофтатньо фолодкі. Не дуже фмачні. – Він помітно шепелявив. Мабуть, через те, що в нього так випиналися різці. – Тут! – прошепотів він і показав на інший ящик з морквою. – Піфденно-західний схил! Багато фонця, дуже фолодкі. Дуже, дуже добрі. Ммммм!
Очевидно, він сам був не в змозі опиратися спокусі: схопив одну морквину за гичку і почав її швидко гризти.
– Ну, добре, тоді дайте мені кілограм отої солодкої, – сказав Зіркер. – А ще я хотів би дві головки часнику.
– Фо? Чафнику? Ні за фо! – викрикнув блідий продавець. При цьому подивився на часник з такою огидою, ніби його от-от знудить. – Чафник не фолодкий. Чафник фмердить.
– Послухайте! – вигукнув Зіркер. – Ви ж не забороните мені купувати часник.
Тут нагодився власник магазину.
– А, пане Зіркер. Добрий день, – привітався він.
– Просто “Зіркер”, цього досить, – сказав Зіркер.
– Розумію, – сказав власник магазину. – Якась проблема?
– Цей пан не хоче продати мені часнику, – сказав Зіркер.
Власник магазину наказав продавцеві:
– Пане Кріль, зайдіть у крамницю й обслужіть там покупців! – А тоді обернувся до Зіркера й сказав упівголоса: – Мусите вибачити, пан Кріль тут новий. Він інколи поводиться дещо дивно. Але є надзвичайним знавцем коренеплодів. Неймовірно компетентний, розумієте?
– Зараз найголовніше, щоб мені нарешті дали часнику, – сказав Зіркер. – У мене закінчується обідня перерва.
Він розрахувався, взяв мішечок з покупкою і пішов. Проходячи повз двері, він побачив, що пан Кріль стоїть у глибині магазину. Моркву він тим часом згриз і дожовував гичку.
У супермаркеті Зіркер купив чотири порції рибного філе і дві пляшки білого вина. Котячи свій візок до каси, він почув високий, схвильований голос: “Тут ще стільки ко-ко-коробок!” Перед полицями з яйцями стояло шестеро жінок. Вони відкривали одну за одною всі коробки й складали їх вміст у візок. Він був уже до половини наповнений яйцями.
Зіркер поміркував, чи не втрутитись йому і не сказати жінкам, що яйця краще купувати в коробках. А тоді облишив це. По-перше, він поспішав, а по-друге, подумав, що це – справа касирки. Коли він стояв біля каси, простягнувши касирці купюру й очікуючи решти, хтось його відштовхнув.
Двоє жінок пропхали повз нього візок з яйцями, четверо інших поспішали за ними.
Касирка підскочила.
– Гей, зупиніться! Що це таке? – крикнула вона. – Звідки всі ці яйця? Ви що, збожеволіли? Ви не збираєтесь платити за яйця?
– Платити? Ми про це ніко-ко-коли не чули, – сказала одна з жіночок.
– Я покличу директора, – пригрозила касирка. – Це нечувано!
– Але спочатку дасте мені мою решту, – наполягав Зіркер. – Я поспішаю. У мене закінчується обідня перерва.
Касирка відрахувала йому решту. Тим часом жіночки з візочком стрімголов промчали до дверей. Підвівши очі, касирка побачила лише, як метляються їхні спідниці – крадійки яєць утекли.
– Стійте! – закричала касирка й підстрибнула. – Стоп! Зупиніться!
Але, звісно, це аж ніяк не допомогло. Отож вона знову сіла і, звертаючись до Зіркера, пояснила:
– Я не можу гнатися за ними. Не маю права залишити касу без нагляду. Нехай директор подзвонить у поліцію!
Вертаючись додому, Зіркер біг майже так само швидко, як злодюжки з візочком. Була за п’ятнадцять третя. Аптека вже давно мала бути відчинена.
Тільки один раз він на секунду зупинився – його увагу привернула афіша, яка рекламувала концерт молодої скрипальки.
На афіші була навскоси приклеєна жовта смужка паперу з написом: “Сьогодні ввечері!!!”
– Три знаки оклику! Так, ніби це я писав, – сказав Зіркер і побіг далі.