В понеділок увечері тато зачинив аптеку навіть трохи занадто пунктуально і заходився готувати вечерю.
Коли ми з паном Белло зайшли на кухню, він, обв’язаний картатим фартухом, уже стояв біля плити, тримаючи в одній руці черпак, у другій – велике сито.
– Що це має бути? – поцікавився я.
– Риба… – відповів тато.
– Не люблю, – скривився я.
-…з овочами, – продовжив він.
– Не лублу, – сказав пан Белло.
– Нема чого жалітися, – сказав тато. – Вам зовсім не обов’язково їсти. Сьогодні ввечері ви можете послухати музику. Я купив для тебе та пана Белло два квитки.
– Музика? – перепитав пан Белло. – Пан Белло лубит музику.
– Звідки ти взагалі знаєш, що таке музика? – здивувався я.
– Пан Едґар грау увечері на скрипці, – розповів пан Белло. – Було дуже гарно. Пан Белло спіуау.
– Співав? Ти ж тоді ще був собакою, – здивувався тато.
– Собаки вміют спіуати, – пояснив пан Белло. – Дуже гарно спіуати. Пан Белло лубит музику.
– Ну, тоді йди в мою спальню і вибери один з моїх костюмів, – сказав тато. – Макс допоможе тобі. Не можеш же ти піти на концерт у цих штанях з видутими колінами.
Перед тим як піти за паном Белло до спальні, я сказав татові:
– Відсилаєш мене на концерт, бо не хочеш, щоб я з вами вечеряв. Так?
Тато трішки знітився.
– Ні, – відповів він. – Але пана Белло я б, чесно кажучи, не дуже хотів бачити тут, коли прийде пані Синеліхт. А якщо ти вечерятимеш з нами, пан Белло теж, звичайно, захоче залишитись. Концерт, без сумніву, буде дуже гарний.
Дорогою я вчив пана Белло, як треба поводитися в концертному залі.
– Перед концертом не можна обнюхувати інших відвідувачів, – пояснював я йому.
– А після концерту? – запитав пан Белло.
– Теж ні, – сказав я. – Слухачі не лягають на підлогу і не бігають по залу.
– Не бигают, – повторив пан Белло й кивнув.
– А ще на концерті не можна розмовляти, – додав я.
– Пан Белло ж не розмоулае на концерті! – відповів він. – Пан Белло лубит музику.
– Ну, тоді все гаразд, – втішився я.
Перед початком концерту все й справді йшло добре. Якщо не враховувати того, що пан Белло кілька разів обернувся довкола своєї осі, перед тим як всістися на м’яке крісло. Ми сиділи в дев’ятому ряді – тато вибрав для нас добрі місця.
Але потім почалося: коли молода скрипалька заграла соло, пан Белло так захопився, що почав досить голосно підспівувати. Я штурхнув його в бік, але це не допомогло. Навпаки, він почав підспівувати на весь голос. Власне кажучи, співом це не можна було назвати, це було радше скиглення й скавуління, які плавно перейшли в розлоге виття. Це звучало так, ніби зграя вовків вила на місяць.
Інші слухачі зашипіли на нас, зусібіч долинало “Цццц!” і “Шшшш!”, а ззаду хтось упівголоса гукнув: “Тихо там попереду!”
Та пана Белло це мало хвилювало. Він був настільки захоплений музикою, що підвивав щораз голосніше.
Я сказав:
– Ушиваймося звідси, пане Белло! Ходімо, швидко!
Коли ми виходили з нашого ряду, до нас підбіг білетер і зашепотів:
– Нечувано! Негайно вийдіть із залу! І щоб ні звуку!
– Так, так! Ми вже виходимо, – прошепотів у відповідь я, міцно схопив пана Белло за рукав і вийшов з ним із залу.
– Дуже гар-р-рна музика! – захоплено повторював пан Белло дорогою додому. – Дуже, дуже гар-р-рна музика.
Здається, йому анітрішки не було прикро, що нас виставили з залу. Голосно співаючи, він спокійнісінько чимчикував поряд зі мною.
Зрозуміло, що коли ми прийшли додому, була не десята година і не пів на одинадцяту, як прикидав собі тато. Коли я подзвонив у двері, годинник на дзвіниці церкви якраз пробамкав дев’яту. У мене, правда, був з собою ключ, але я хотів попередити тата, що ми повернулися передчасно.
Тато відчинив нам і спитав:
– Що, концерт уже закінчився?
– Для нас – так, – сказав я і хотів відразу ж піти з паном Белло в мою кімнату.
Але пан Белло, зазирнувши у вітальню, зупинився як укопаний і сказав: “Оооо!”
Стіл було накрито досконало, тато навіть порозкладав між тарілками маленькі квіточки і запалив свічку.
Пан Белло вигукнув, звертаючись до мене:
– Пан Белло знає цу жинку! – і попрямував до вітальні.
Пані Синеліхт у гарній квітчастій сукні сиділа за столом і ошелешено дивилася на пана Белло.
Пан Белло підійшов до неї, простягнув руку, як ми його навчили, і сказав:
– Доб-рий ден, ду-же приємно.
У той час як пані Синеліхт здивовано потисла йому руку, пан Белло оголосив:
– Ти мені подобаешса. Ти вже раз погладила пана Белло!