Коли близько восьмої пані Синеліхт подзвонила в двері, Зіркер страшенно втішився і на привітання подарував їй квіточку у вазонку.
Гостя і господар сіли за святково накритий стіл. Перед ними стояли маленькі тарілочки з закускою.
Пані Синеліхт сказала:
– Ви й справді постаралися. Це така рідкість: чоловіки, які вміють так добре куховарити!
– Я тільки правильно знайшов сторінку в кулінарній книзі, – пожартував Зіркер.
Пані Синеліхт підняла келих і сказала:
– Тож вип’ємо за вашу кулінарну книгу!
Зіркер теж підняв свій келих, і вони цокнулися.
Ставлячи келих на стіл, пані Синеліхт запитала:
– А де ваш син?
– Макс? – перепитав Зіркер. – Ах, він конче хотів на концерт.
– Як чудово! Очевидно, любов до музики і співу він успадкував від вас. А де Белло, ваш милий песик?
– Він теж пішов на концерт, – відповів Зіркер, але тут же виправився: – Я маю на увазі, він гуляє надворі, перед концертним залом.
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
– Хто б це міг бути? – здивувався Зіркер. – Мало ймовірно, щоб пані Княп прийшла так пізно ввечері!
Він підійшов до дверей і відчинив. На порозі стояли Макс і пан Белло.
Зіркер був здивований і водночас дещо знічений. Він спитав:
– Що, концерт уже закінчився?
– Для нас – так, – відповів Макс.
Він узяв пана Белло за рукав і хотів пройти з ним у дитячу кімнату. Але пан Белло зазирнув у відчинені двері вітальні і, побачивши там пані Синеліхт, зупинився
– Оооо! – вигукнув він. – Пан Белло знає цу жинку!
І попрямував у вітальню.
Пані Синеліхт здивовано подивилася на пана Белло. Вона була абсолютно впевнена, що ніколи не бачила цього чужинця, який так безпардонно вдирається в кімнату та ще й запевняє, що знає її.
Пан Белло підійшов до неї, простягнув руку й сказав:
– Доб-рий ден, дуже приємно.
– Добрий вечір, – відповіла пані Синеліхт, тиснучи йому руку.
Чужинець сказав:
– Ти мені подобаешса. Ти вже раз погладила пана Белло!
Зіркер став між паном Белло й пані Синеліхт і сказав:
– Дозвольте відрекомендувати: це… як уже було сказано, пан Белло. Родич… далекий… троюрідний брат, по батьківській лінії. З Південного Тіролю. Він зараз мешкає в нас.
– Он як, – сказала пані Синеліхт.
Зіркер обернувся до пана Белло й сказав:
– Ти втомився і хочеш спати, правда?
– Ні, ні, пан Белло не втомивса, – запротестував пан Белло.
Він досі стояв біля столу, тому пані Синеліхт видалося доволі нечемним не запросити його до товариства, і вона запитала:
– Не хочете присісти до нас?
І хоча Зіркер інтенсивно хитав головою, пан Белло одразу ж сів на крісло біля пані Синеліхт і вигукнув:
– Максе, ти також прийдеш до тата Зіркера?
Макс зайшов у кімнату й сів за стіл навпроти пана Белло.
– До тата Зіркера? – усміхаючись, повторила пані Синеліхт.
– Ах, це він так каже, бо… бо мене так інколи називає Макс. Йому це видається смішним.
– Он як, – сказала пані Синеліхт, вагаючись. А тоді звернулася до пана Белло: – Я зовсім не можу пригадати, щоб я вас колись гладила. Коли це було?
– Після школи. Разом з Максом, – сказав пан Белло. – Ти погладила пана Белло по голоуі.
Пані Синеліхт трохи розгубилася:
– Здається, ви мене з кимсь плутаєте.
Зіркер швидко втрутився:
– Вибачте, що він звертається до вас просто на ти. Як я вже сказав, він з Південного Тіролю. Там усі між собою на ти. Вгорі – високі гори, внизу – глибокі вузькі долини, то й люди швидко зближуються…
– Он як, – сказала пані Синеліхт, це вже втретє. – Розумію.
Пан Белло, який увесь час зачаровано дивився на пані Синеліхт, тепер вигукнув:
– Пан Белло має щос дла тебе! Пан Белло має щос гар-рне дла тебе. Пан Белло принесе щос, тілки дла тебе!
І з цими словами вибіг з вітальні.
Зіркер нахилився до пані Синеліхт через стіл, озирнувся з серйозною міною, щоб пересвідчитись, чи пан Белло справді вийшов з кімнати, і півголосом сказав:
– Він вам, мабуть, видався трішки дивним?
– Ще б пак, – прошепотіла вона у відповідь.
– Ви мусите йому вибачити, – сказав Зіркер. – У нього жахлива доля. Уявіть собі: його батьки відмовились від своєї дитини, тобто від нього. Він виріс серед собак. У гірській печері. Вперше побачив людину у двадцять років. Його називають “Каспер Гаузер Південного Тіролю”. Хіба це не жахливо?
Макс слухав батька, роззявивши рота.
Коли він ще був маленький, Зіркер розповів йому, що коли хтось бреше, на небі щоразу плаче ангел. Цієї миті там нагорі мали б лунати оглушливі ридання!
Макс спитав:
– А що таке Каспер Гаузер?
– Це був собі такий хлопчик двісті років тому, якого замкнули в підземну темницю. Він повернувся до людей уже дорослим, – пояснила йому пані Синеліхт. А Зіркерові сказала: – Як жахливо. Бідолашний хлопець! Тепер я все розумію. Чесно кажучи, я вже думала, що він дещо… як би це сказати…
– Ні, ні, пан Белло цілком нормальний, – запевнив Макс.
– Так, так, цілком, – підтвердив і Зіркер. – За винятком його собачих звичок, він абсолютно нормальний. Але це можна зрозуміти. Уявіть собі, зростати серед собак!
– Жахливо. Я б, мабуть, гавкала замість того, щоб розмовляти, – сказала пані Синеліхт. – Це справді дуже гарно з вашого боку, що ви так про нього дбаєте.
– Не можна ж залишати в біді родичів, – скромно відказав Зіркер.
– У вас таке велике серце, – сказала пані Синеліхт. – Справді велике серце.
Пан Белло повернувся в кімнату. Він щось ховав за спиною і радісно наближався до пані Синеліхт.
– Це дла тебе! – сказав він, став перед нею навколішки і поклав їй на коліна велику волову кістку. – Це тобі дарує пан Белло!
– Як мило. Дякую! – сказала вона, з відразою розглядаючи кістку. Кістка пахла так, ніби принаймні три дні пролежала в землі. – Це без сумніву найгарніше, що може подарувати така людина, як ти. Я можу належно оцінити цей дарунок.
Зіркер потягнувся через стіл і забрав кістку.
– Облиш, пане Белло! – сказав він. – Я думаю, що пані Синеліхт уже не голодна, чи не так?
– Так, не голодна. Зовсім не голодна, – погодилась пані Синеліхт. Вона погладила пана Белло по голові. – Справді зворушливо.
Тепер пан Белло поклав їй голову на коліна, як під час їхньої попередньої зустрічі. Правда, тоді він ще був собакою.
Зіркер попросив:
– Будь ласка, пане Белло, сядь на своє місце!
Таким чином він вимовив чарівне слово “Місце!” – і пан Белло вклався в ногах у пані Синеліхт на підлозі.
– Сядь, будь ласка, на своє… на своє крісло! – наказав Зіркер, досить знервовано.
– Пан Белло лубит лежати біля сусидки, – відповів пан Белло і залишився лежати там, де лежав.
На додачу до всього тієї миті задзвонив телефон.
Зіркер узяв слухавку радіотелефону, не відразу знайшовши її на кухні біля мийки. Слухавка досить сильно тхнула рибою.
– Так? Зіркер слухає!
У телефоні пролунав схвильований голос пана Едґара:
– Привіт, Зіркере. Це я, пан Едґар. Уявляєш, моя худібчина зникла. Клітки порожні, обидві.
– Яка худібчина?
– Один кролик і шестеро курей. Просто зникли. Може, їх хтось украв? – почулося зі слухавки.
– Це погано, – сказав Зіркер. – Але я, мабуть, нічого не зможу вдіяти. Чи ти хочеш, щоб я тобі допоміг їх шукати, зараз, серед ночі?
Телефонуючи, він поглядав у вітальню. Там пан Белло саме показував, як він уміє ловити ротом шматочки хліба, які кидали йому Макс і пані Синеліхт.
Зіркер розгублено похитав головою.
– Пане Едґаре, вибачай, але в мене гості, – сказав він. – Пане Едґаре, ти ще на дроті? Пане Едґаре!
Тут Зіркер помітив, що з розгубленості приставив до вуха іншу руку. Ту, в якій досі тримав велику кістку. Не дивно, що пан Едґар не міг його чути!
– Пане Едґаре, ти ще на дроті? – перепитав він. Цього разу вже в слухавку.
– Ці безсоромні злодії забрали з шафи навіть сукні моєї покійної матінки, – саме розповідав пан Едґар. – Я, мабуть, дуже міцно спав. Нічого не чув.
– Так-так, нічого не чув, – повторив Зіркер. Йому вже кортіло закінчити цю розмову, але пан Едґар усе розповідав далі про зникнення своїх тварин, дуже схвильовано й дуже голосно. Зіркер трохи відставив слухавку від вуха і знервовано визирнув з вікна кухні. Унизу в світлі вуличного ліхтаря він побачив дивну групу. Попереду йшов пан Кріль, блідий продавець з овочевої крамниці, за ним дріботіло шестеро жіночок, на яких Зіркер уже звернув сьогодні увагу в супермаркеті. Вони по черзі котили візочок, по вінця наповнений яйцями.
У серце Зіркера закралася лиха підозра.
– Скажи-но, пане Едґаре, а чи не давав ти своїй худобі синьої трави з червоними зернятами? – спитав він.
– І тому я цього взагалі не можу собі пояснити!.. – кричав пан Едґар на іншому кінці дроту.
Зіркер пожвавився.
– Пане Едґаре! Тепер послухай мене нарешті! Ти давав їм траву з дослідної луки?
– А до чого тут синя трава? – здивувався пан Едґар.
– То давав чи ні? – вигукнув Зіркер.
– Звісно, давав. Кролеві й курям. Не пропадати ж добру! Як мінімум два з половиною кубометри трави і сімсот грам зернят, – сказав пан Едґар. – У мене залишилася ще ціла купа того добра. Його отримає завтра о сьомій п’ятнадцять корова. Тепер, коли кролика й курей вкрали.
– Пане Едґаре, ти ні в якому разі не повинен годувати тварин цим, як ти його називаєш, “добром”, чуєш? – прокричав у слухавку Зіркер. – Я негайно їду до тебе. Це дуже важливо… Ні, я мушу з тобою щось обговорити, не по телефону. Так-так! Я вже їду. Негайно!
Зіркер поклав слухавку й швидко повернувся до вітальні. Там пан Белло демонстрував, як добре він балансує з булочкою на носі.
Зіркер сказав:
– Пані Синеліхт, мені страшенно шкода. Але мені треба їхати. У певному розумінні, нещасний випадок. Щойно повідомили телефоном. Мушу негайно вирушати.
– Але, тату! Не тепер, – запротестував Макс. – Коли всім так весело.
– На жаль, те, що сталося, зовсім не таке веселе, – зітхнув Зіркер. – Мушу їхати. Пані Синеліхт, ми надолужимо нашу спільну вечерю іншим разом. Завтра. Або наступного тижня. Ми… я… я поставлю її в холодильник, і ми її завтра розігріємо.
– Так, тоді я, мабуть, уже піду, – сказала пані Синеліхт і підвелась. Видно було, що вона дуже розчарована.
Макс спитав:
– А я?
– А ти негайно підеш у ліжко, – наказав Зіркер. – Пан Белло також. – І тихіше додав: – На свою ковдру.
Коли Зіркер був уже майже у дверях, він ще раз озирнувся і сказав пані Синеліхт:
– Вибачте мені. Це був справді гарний вечір. Такий гарний вечір. Шкода, що він так раптово закінчився.
Менше ніж за півгодини Зіркер уже стояв на кухні в пана Едґара.
Пан Едґар у піжамі сидів на ослінчику і раз у раз скрушно хитав головою, вислуховуючи Зіркерові припущення.
– Що? Мій кролик і мої кури раптом стали людьми? – недовірливо запитав пан Едґар. – Зіркере, як математик я бачу три можливості. Перша: ти п’яний. Друга: у тебе якесь дивне почуття гумору. Третя: тобі не завадило б перевірити свій психічний стан. Третя можливість є найбільш імовірною. Може, ти такий закоханий у цю жінку і тому трішки не при собі? Ти так захоплено витріщався на нового члена 39-Же, що це помітив навіть я.
– Пане Едґаре, повір мені, навіть якщо це звучить абсолютно неправдоподібно, – благав пана Едґара Зіркер. – Твої тварини тепер люди. Ти мусиш щось робити!
– Я нічого не хочу більше про це чути, – відрубав пан Едґар. – Ти зараз поїдеш додому, ляжеш у ліжко й виспишся. Завтра все виглядатиме інакше.
– Будь ласка, пообіцяй мені принаймні, що не згодуєш траву корові! – попросив Зіркер.
– Про мене… – сказав пан Едґар. – Хоча це чистісіньке марнотратство. Але якщо це тебе заспокоїть. ..
– Отже, ти мені не віриш, – сказав Зіркер. – Але я тобі доведу, що маю рацію.
– І як ти це хочеш довести?
– Я приведу тобі твою худобу, – сказав Зіркер.
– Мою худобу? – глузливо перепитав пан Едґар. – Щойно ти мені розповідав, що тепер це такі самі люди, як ти і я.
– Звичайно, я маю на увазі твоїх колишніх тварин. Постривай, завтра ти вже з мене не Сміятимешся! – вигукнув Зіркер. Він добряче захряснув за собою двері, сів у свій мікроавтобус і поїхав нічним містом додому.