У вівторок вранці, тільки-но Макс пішов до школи, Зіркер почепив на скляні двері своєї аптеки табличку з написом “Тимчасово зачинено”.
Вийшовши на вулицю, він заходився замикати двері, аж раптом почув у себе за спиною голос:
– Зіркер у своєму репертуарі! Бере й чіпляє замок на двері, коли йому заманеться, а потім скаржиться, що в аптеці кепсько йдуть справи. Ваша табличка “Зачинено” так часто висить на сонці, що, певно, скоро пожовкне.
Зіркер обернувся – біля нього стояла пані Ліссенков.
– Доброго ранку, пані Ліссенков, – сказав Зіркер. – Маєте рацію. Але я мушу піти в дуже важливій справі.
– У важливій справі? – перепитала пані Ліссенков. Вона завжди була дуже цікава. – Розкажіть! Ідеться про Макса?
– Ні, радше про пана Едґара, – невпевнено відповів Зіркер.
– А! Знову проблеми з добривом! – здогадалась пані Ліссенков.
– Так, можна й так сказати, – кивнув Зіркер. – А що привело вас так рано в наші краї?
– Нудьга, – зітхнула вона. – Скажу відверто: я хотіла вас спитати, чи не можна було б знову приходити до вас прибирати. Бо я тепер сиджу цілісінькими днями вдома, а програма телебачення стає дедалі гірша…
– Прибирати? З величезним задоволенням! – сказав Зіркер. – Можете негайно братися до роботи, якщо хочете.
– Краще по четвергах, як раніше, – сказала пані Ліссенков. – А ще хотіла вас запитати: чи в Макса є вже песик?
– Так, є, – сказав Зіркер з тихим зітханням. – І він уже встиг помітно підрости.
– Макс? – здивувалася пані Ліссенков.
– Ні, песик, – сказав Зіркер.
Коли пані Ліссенков нарешті пішла, Зіркер побіг нагору й почав шукати пана Белло. Але того не було ні на кухні, ні в дитячій кімнаті.
– Пане Белло! – гукнув Зіркер. Не почувши ніякої відповіді, він ще кілька разів голосно гукнув: – Пане Белло, де ти?
– Пан Белло ту! – Голос долинав зі сходової клітки, звідкись згори.
Зіркер знайшов пана Белло на третьому поверсі. Той сидів під дверима пані Синеліхт на килимку.
– Що ти тут робиш? – здивувався Зіркер.
– Пан Белло лубит запах жінки, яка погладила пана Белло, – сказав він.
– Так, у пані Синеліхт дуже приємні парфуми, – підтвердив Зіркер. – Це я вчора ввечері теж помітив. Але зараз годі! Ходімо!
– Гулати? – спитав пан Белло і встав.
– Спочатку ми підемо до одного твого колеги, а він, можливо, допоможе мені знайти інших.
– Колеги? – не зрозумів пан Белло. – Хто мій колега?
– У певному розумінні кролик, – пояснив Зіркер. – Ти був знайомий з ним раніше.
Пан Белло здивовано поглянув на Зіркера.
– Кролик допоможе знайти інших?
– Я хотів сказати “пан Кріль”, – виправився Зіркер. – Він тепер продає овочі.
Вони подалися до овочевої крамниці, але блідого продавця ніде не було видно.
– Пан Кріль? – перепитав власник крамниці, коли Зіркер поцікавився, де знайти новенького продавця. – Я його вигнав. Звільнив. Уявіть собі: він схрумав усю мою моркву.
– А де він зараз? – запитав Зіркер.
– Навіть не здогадуюся, – знизав плечима власник крамниці. – А нащо він вам?
– У певному розумінні – щоб повернути додому, – відповів Зіркер. – Дуже дякую за інформацію.
Вони вийшли з крамниці, і Зіркер замислився:
– Що ж нам тепер робити? Де шукати його і тих дивних жіночок? – А тоді йому дещо спало на гадку. – Пане Белло, ти ж маєш добрий ніс! – сказав він.
– Нис? – здивувався пан Белло і скосив очі на свій ніс.
– Я маю на увазі добрий нюх. Ну, як кожен пес, – пояснив Зіркер. – Якщо ти почуєш слід людини, то можеш визначити, в який бік вона пішла?
– Пан Белло має добрий нух, – підтвердив колишній пес.
Зіркер підвів пана Белло під ліхтар, де напередодні ввечері проходили пан Кріль і жіночки з яєчними запасами.
– Щось чуєш?
Пан Белло став навкарачки і, притиснувши носа до землі, принюхався.
Побачивши пана Белло в такій позі, якийсь перехожий зупинився й стурбовано запитав:
– Витік газу? Газову трубу прорвало? Ви відчуваєте запах? Витік газу – це дуже небезпечна справа, слід негайно поінформувати газзавод.
– Ні, ні. Жодної небезпеки, – квапливо заспокоїв перехожого Зіркер. – Просто цей пан досліджує стан шляхового покриття.
– А, шляхове покриття. Розумію, – закивав головою чоловік і пішов далі.
– Ти щось чуєш? – повторив своє запитання Зіркер, коли перехожий відійшов далеченько.
– Пан Белло багато нухає, – сказав він, поглядаючи на Зіркера знизу вгору. – Ту ішли багато лудин. І собака! – Він принюхався сильніше. – Сучка!
– Собака нас зараз не цікавить, – сказав Зіркер. – А які люди тут проходили?
– Багато, багато, – відповів пан Белло.
– Багато, багато. Розумію. – Зіркер був трохи розчарований. – Жодного спеціального запаху.
– Спецалного? – перепитав пан Белло. Здавалося, що це слово було йому незнайоме.
– Я маю на увазі, особливого запаху, що відрізнявся б від інших, – пояснив йому Зіркер.
Пан Белло ще міцніше притиснув носа до асфальту, понюхав, а тоді сказав:
– Дивний запах! Лудини, яка має курку. – Він принюхався ще раз. – Або зайця. Або курку і зайця.
– Курка і кролик? – вигукнув Зіркер. – Це те, що треба! Це саме той запах, який ми шукаємо!
– Ми шукаємо? – перепитав пан Белло.
– Який я шукаю, – виправився Зіркер. – Ти можеш визначити, куди вони пішли?
– Хто – вони? – спитав пан Белло. – Пан Белло нухає тілки лудину з куркою.
– Тепер я можу тобі пояснити, – сказав Зіркер. – Ти чуєш запах не людини з кролем, а кроле-людини чи людино-кроля. І курко-жінки чи жінко-курки, якщо так можна сказати.
– Що? – перепитав пан Белло, підіймаючись з землі. – Кролелудини?
– Так, кроле-людини, – сказав Зіркер. – Кролик і кури пана Едґара тепер теж люди. Вони наїлися тієї самої речовини, що й ти.
– Теж луди! – здивувався пан Белло.
– Так. І тепер я хочу повернути їх туди, де їхнє місце. До пана Едґара. А ти, якщо твоя ласка, мусиш мені допомогти.
– Так, допомогти, – поважно кивнув пан Белло. Він знову опустився на всі чотири, понюхав і сказав: – Вони пішли туди.
І показав у той бік, з якого, як бачив напередодні ввечері Зіркер, вони прийшли.
– Ні, звідти вони прибули, – сказав Зіркер.
– Тоді туди, – сказав пан Белло й показав у протилежний напрямок.
І вони рушили вперед. На кожному перехресті пан Белло низько нахилявся над землею, принюхувався й командував: “Уперед!”, або “Ливоруч!”, або “Праворуч!” – залежно від того, куди прямували кури й кролик пана Едґара.
Врешті-решт Зіркер із паном Белло дісталися лісопарку.
Там пан Белло мало не загубив слід утікачів. Було занадто багато собачих слідів, які він конче мусив “відчитувати” і які його відволікали.
Але нарешті вони знайшли невеличкий гурт на березі струмка, що протікав лісопарком.
Шестеро жіночок вили з трави й маленьких гілочок велетенське гніздо, в яке вони поскладали крадені яйця. Пан Кріль сидів неподалік і знуджено хрумав морквину.
Жіночки сварились. Очевидно, йшлося про те, кому з них висиджувати яйця.
– Ні, ні, Гельмо, ти занадто важка. Це нікуди не го-го-годиться! – сказала одна.
– А ти ще важча! – відказала та, до якої зверталися. – Ко-ко-коли ти сядеш на яйця, то своєю гепою все подушиш.
Зіркер вирішив привернути до себе увагу.
– Добрий день! Я – Зіркер, друг вашого пана Едґара. А це – пан Белло. Мені треба з вами поговорити.
– Я тебе знаю. Ти фчора купуваф у мене моркфочку, – прошамотів пан Кріль. – Ти приніс мені моркфи?
– Я прийшов не для того, щоб частувати вас морквою. Я хочу повернути вас назад. До пана Едґара, – сказав Зіркер.
– Але ми ні-ко-ко-коли не повернемось назад, – прокудкудакала одна з курко-жіночок.
– Ні, ні, не повернемось, – підтакнула решта. – Ні-ко-ко-коли!
– Знаєте, що буде, якщо вас тут знайдуть? – спитав Зіркер.
– Ні, не знаємо, – сказали курко-жіночки, далі мостячи своє гніздо. – Це ні-ко-ко-кого не цікавить.
Зіркер сказав:
– Ви вкрали яйця. Вас арештують.
– Ну і фо? – сказав пан Кріль. – Я фже фидіф під арефтом. У клітці.
– Я теж. У курнику. Ко-ко-кожний день, – сказала одна з курко-жіночок.
– І я, і я!.. – долучилися інші.
А наймолодша з курко-жіночок, маленька, делікатна особа, якій сукня матері пана Едґара була явно задовга й заширока, пожалілася:
– А мене замкнули в ку-ку-курнику, щойно я вилупилась.
Під час усієї цієї розмови пан Белло стояв мовчки й дивувався. А коли побачив, що всі спроби Зіркера марні, прийшов йому на допомогу.
– А те, що пан Едґар гирко плаче за вами, вас теж не цікавить? – спитав пан Белло.
– Плаче? – перепитала одна з куркожіночок.
– Пан Едґа-ґа-ґар плаче за нами? – запитала інша. – Справжніми сльозами?
– Бідний Едґа-ґа-ґар, – співчутливо вигукнула маленька, тендітна жіночка.
– Дуфе плаче? – стурбовано поцікавився пан Кріль і навіть припинив гризти свою морквину.
Зіркер одразу ж зрозумів, що пан Белло сказав саме те, що треба, і розвинув цю думку:
– Зі сльозами на очах він зайшов у порожній курник, ніжно покликав кожну з вас на ім’я…
– І мене? – спитала маленька жіночка.
– Так, і тебе, – кивнув головою Зіркер.
– О, Едґа-ґа-ґа-ґар! – вигукнула вона.
Зіркер побачив, що від зворушення їй уже навернулися на очі сльози, й швидко додав:
– Нікого з вас не забув. Від горя він не спить і не їсть ані крихти.
– Ані крихти! – повторила одна з жіночок зі сльозами в голосі. – Нас він годував двічі ко-ко-кожного дня. Бідний Едґа-ґа-ґар.
Пан Кріль сказав, помітно зворушений:
– От фалепа! Наф Едґар!
Зіркер кивнув головою.
– Так, ваш пан Едґар! Він сам-один сидить у кухні за столом, з мішком пшона. Пшона, яке тепер йому більше не потрібне. Пшона, яким він тепер ніколи не зможе погодувати своїх коханих курочок.
– Я ко-ко-конче хочу додому, – крикнула одна з жіночок.
– І я, і я! –закричали всі навперебивки. – Додому! Додому до Едґа-ґа-ґа-ра.
Вони, схлипуючи, кинулись одна одній в обійми, а тоді оточили Зіркера і пана Белло.
– Відведіть нас додому! – просили вони. – Будь ласка! Відведи нас додому!
До них приєднався і пан Кріль.
– Я йду нафад до Едґара, – сказав він. – Відведіть нас додому!