Цього дня пані Синеліхт і панові Едґару довелося ще неабияк подивуватися.
Усупереч своїй звичці пані Синеліхт в обідню перерву зайшла додому. Вона хотіла щось купити в Зіркеровій аптеці, будь-що, вітамінки, крем до обличчя або пакетик “Оригінальних желатинових цукерок Зіркера веселих кольорів”. Покупка все одно була б лише приводом. Вона хотіла дати Зіркерові нагоду вибачитися за його вчорашню втечу і пояснити їй, чому він так раптово зник. Але на скляних дверях висіла табличка: “Тимчасово зачинено”.
Розчаровано зітхнувши, пані Синеліхт пішла нагору, у своє помешкання.
За якийсь час вона почула гучні жіночі голоси і зацікавлено визирнула з вікна.
На вулиці стояв Зіркер. Його оточило шестеро жіночок, які навперебій щось збуджено викрикували. Молода жінка в широчезному балахоні обіймала його і плакала. Аптекар погладив її по голові, очевидно, намагаючись потішити, а потім допоміг їм усім сісти у свій мікроавтобус, де на них уже чекав дуже блідий чоловік, з цікавістю поглядаючи крізь шибку. Решта жінок теж зайшли в автобус. Зіркер сів за кермо.
Пані Синеліхт здивовано похитала головою. “Отакої”, – сказала стиха. Вона й не думала, що Зіркер здатний на таке!
Зіркер ще комусь помахав. Мікроавтобус рушив і зник за рогом вулиці.
Пані Синеліхт вихилилася з вікна й побачила, з ким він попрощався. Біля брами стояв дивний італійський родич Зіркера й махав рукою вслід мікроавтобусові.
– То ось чому він учора ввечері так раптово втік! – розчаровано мовила вона сама до себе й зачинила вікно. – Шестеро жінок!
Через півгодини мікроавтобус в’їхав на подвір’я пана Едґара. Цього разу Зіркер припаркувався рівнесенько посередині одного з чотирикутників, які пан Едґар накреслив фарбою на асфальті.
Зіркер вийшов з авта й відчинив дверцята.
Коли пан Едґар з’явився на ґанку, з мікроавтобуса саме виходили шестеро жіночок і дуже блідий чоловік. Жіночки одразу ж підбігли до пана Едґара і кинулися його обіймати.
– Едґа-ґа-ґаре! Бідний Едґа-ґа-ґаре! – вигукували вони. – Ти справді плакав? Тепер ми тебе ні-ко-ко-коли не залишимо!
– Ну, що скажеш? – гордо промовив Зіркер. – Я привіз тобі їх усіх назад. Як і обіцяв.
Пан Едґар трохи посунув убік двох жіночок і спитав:
– Кого привіз?
– Ну, твою худобу! – сказав Зіркер.
– Так, так, твою худобину, – тішилися жінки. – Ми повернулися до нашого Едґа-ґа-ґа-ґара!
Пан Едґар обурився.
– Ти збожеволів? – закричав він на Зіркера. – Мені зараз тільки твоїх дурних жартів бракує!
– Але, пане Едґаре, подивись на них уважно! Це ж справді твої тварини, принаймні твої колишні тварини, – сказав Зіркер.
– Тут така втрата, а ти кепкуєш з мене, – ображено сказав пан Едґар.
Зіркер обернувся і пішов назад до свого мікроавтобуса.
– Я так старався, шукав твоїх тварин, знайшов і привіз їх тобі назад. А що робить пан Едґар? Кричить на мене! – розгнівався Зіркер. – Ти міг би бути хоч трішечки вдячним!
– Вдячним! – глузливо вигукнув пан Едґар. – Може, я маю ще бути тобі вдячним за те, що ти вивантажуєш у мене на подвір’ї зграю навіжених жінок?
– Отже, ти невдячний. Теж добре, – похнюпився Зіркер. – Але тепер я мушу якнайшвидше повертатися назад до Макса, в аптеку.
Він сів у мікроавтобус і захряснув за собою дверцята.
Пан Едґар закричав:
– Зіркере! – і хотів заступити приятелеві дорогу. Але його затримав пан Кріль, який вказівним пальцем постукав пана Едґара по грудях і прошамкотів:
– Але я залифуся тут, тільки якфо ти мене не заріжеш.
– Заріжу? – перепитав пан Едґар і спантеличено витріщився на блідого чоловіка. – Ви маєте на увазі, що я хочу вас зарізати?
Зіркер поїхав.
Пан Едґар побіг за мікроавтобусом.
– Зіркере! – кричав він. – Ти ж не можеш залишити мене самого з цими психами! Негайно забери їх назад! Зірке-е-е-ере-е-е!
Але мікроавтобус уже зник за рогом. Тільки курява встала над тим місцем, де щойно промчало авто.