Коли я повернувся зі школи, тата знову не було вдома.
Пан Белло відчинив мені двері й повідомив:
– Пан Белло має сказати Максоуі, що Зіркер поїхау до пана Едґара. Макс має сам собі зробити істи. На жал, Зіркер не мау часу.
– Ну добре, тоді ми зараз приготуємо собі смачний обід, – сказав я.
Я вже мав деякий досвід куховаріння, це був не перший раз. Чесно кажучи, мені навіть більше подобається, коли я сам можу придумати, чим поласувати. Тато дбає, щоб наш морозильник завжди був повний, а мені залишається тільки вибирати.
Я дістав з холодильника заморожену піцу, поклав на неї чотири віденські сосиски та чотири кружальця шинки, насипав зверху невеличку гірку тертого сиру й запхав піцу до мікрохвилівки.
Коли вона була готова, то для кращого смаку я вилив на неї ще півпляшки кетчупу, а тоді поділив страву навпіл. Половину поклав на тарілку панові Белло, другу – на свою.
Порцію пана Белло порізав на маленькі шматочки, і ми сіли за стіл. Пан Белло вже досить непогано навчився обходитися з виделкою, але з ножем у нього ще були труднощі.
– Твоя техніка користування виделкою поліпшилася, – похвалив я його.
– Дякую, – сказав пан Белло і так утішився, що почав розгойдуватися на стільці. А через це з виделки в нього зісковзнув шматочок шинки і приземлився під столом.
– Дідько! – вилаявся пан Белло, підняв шинку, руками запхав її собі до рота й витер пальці об сорочку. А що шинка була вимазана кетчупом, то на сорочці пана Белло вималювався тепер цікавий візерунок.
– Твоя вимова теж покращала, – похвалив я його. – Позавчора ти б іще сказав “дидко”.
– Макс добрий. Макс мій друг, – пробурмотів пан Белло. Він тішився, що його похвалили. Як на мене, тато інколи бував з ним надто суворий.
Трохи згодом, коли ми вдвох сиділи в моїй кімнаті на ліжку, пан Белло, трохи повагавшися, врешті-решт наважився:
– Пан Белло хоче Макса щос спитати.
– Ну?
– Як кажут, коли лудині дуже до вподоби жинка? – запитав він.
– Тоді кажуть, що людина закохалася. Що вона залюблена, – сказав я.
– Пан Белло закохауся. Пан Белло залублений, – признався він мені.
– У пані Синеліхт! Так?
– Так, у пані Синеліхт.
– Гм… Тут може виникнути проблема, – сказав я. – Бо мені здається, що тато теж трішки в неї закоханий.
– Зіркер закохауся? – спитав пан Белло. – Чого?
– А ти чого? – відповів питанням на питання я. – Вона мене гладила, – сказав він. – Тата вона не гладила.
– Так, але шанси у вас п’ятдесят на п’ятдесят, – сказав я. – Мені теж подобається пані Синеліхт. Вона справді мила. Припустімо, що пані Синеліхт закохається в тебе. Гадаєш, вона житиме з тобою в нашій квартирі?
– Так, житиме в нашій квартирі, – підтвердив пан Белло.
– А якщо вона закохається в тата, то теж житиме в нас. Отже, байдуже, хто з вас сподобається їй більше. Головне – вона переїде до нас, – розмірковував я. – Чесно кажучи, мені хотілося б, щоб вона вибрала тата. Але ж зовсім не факт, що вона закохається в когось із вас двох.
Деякий час пан Белло про щось мовчки міркував. А потім спитав:
– Що мае робити пан Белло, щоб пані Синелихт закохалас у пана Белло?
Я сказав:
– Наскільки я знаю, жінкам роблять подарунки.
– Подарунки? – повторив пан Белло і кивнув. – Може, ще кістку?
– Ні, тільки не кістку. Кісток жінки не дуже люблять, – відповів я.
– Вчора вона втишилась, – заперечив пан Белло. – Сказала: “Циную ваш дарунок”.
Я сказав:
– Ні, я б не дарував їй ще однієї кістки. Вона ж одну вже має.
Пан Белло спитав:
– Ти вже щос дарував жинці?
– Жінці – ні, а от дівчинці з мого класу дарував. Її звати Ізабель. Вона дуже мила. Я подарував їй комікс. Вона втішилась. Але дорослі жінки не захоплюються коміксами. Буде краще, якщо ти пошлеш їй плитку шоколаду. Або цукерки.
– Гм, – задумався пан Белло. Мої пропозиції його, очевидно, не переконали. – Гм. Може, пан Белло подарує їй курку.
– Ліпше квіти! – сказав я. – Жінкам страшенно подобаються квіти.
– Квити, – повторив пан Белло й кивнув.
– Ти забув про найголовніше, – сказав я. – Вона ж мусить якось довідатись, що ти в неї закоханий. Ти мусиш їй про це сказати.
Пан Белло добряче пошкріб за вухом.
– Пан Белло не хоче казати. Липше писати, – сказав він. – Макс напише за пана Белло, та?
– Ти маєш на увазі, щоб я написав їй листа? Не впевнений, що я цього хочу… – сказав я.
– Прошу, Максе, прошу, – попросив пан Белло. – Пан Белло не вміє читати й писати.
– А що скаже на це тато? – спитав я. – Йому аж ніяк не сподобається, якщо я писатиму замість тебе твої любовні листи.
– Прошу, Максе, прошу! – ще раз попросив пан Белло. – Макс – мій друг!
Не встиг я йому відповісти, як пролунав дзвінок у двері.
– О Боже! Це пані Княп! – вигукнув я. – А в нас жах що робиться. Весь посуд брудний. Скрізь розбризкано кетчуп! Одягни принаймні іншу сорочку, бо твоя вимазана! Швидко, мерщій!
Але ми даремно так перелякалися. Це був тато, який повернувся від Едґара.
– А, це ти, тату, – полегшено зітхнув я. – А я вже думав, що це пані Княп.
– Добре, що ти про неї пам’ятаєш. За всіма цими клопотами з паном Едґаром я майже забув, що в нас уже ось-ось вирішальна перевірка. І не можна, щоб у нас був такий безлад, – сказав тато, поглянувши на брудні тарілки на кухонному столі. – Тоді тобі й справді одна дорога – у сиротинець. Для них це буде достатнім доказом, що ти живеш у “невідповідних для дитини умовах”.
– Я хотів помити посуд, – вибачився я. – Але трішки забалакався з паном Белло.
– А щодо пана Белло: ми нарешті облаштуємо йому порядне ліжко, – сказав тато. – Як ти думаєш, що напише ця пані Кляп у своєму звіті, якщо побачить, що наш італійський родич вимушений спати на підлозі?
– Пан Белло лубить спати на пидлозі, – сказав пан Белло.
– Любить – не любить – це не має значення. Відтепер ти спатимеш на матраці, як людина.
Тато пішов у свою кімнату, зняв зі свого двоспального ліжка один з двох матраців і заніс його в мою кімнату.
– Так, – задоволено сказав він, коли матрац було застелено і накрито ковдрою. – Це вже виглядає більш-менш пристойно. Тепер пані Кляп може приходити.