У понеділок після школи Роберт Штайнгоєр обережно роззирнувся, чи нема бува неподалік злого собаки Белло.
– Що з твоїм псом? – спитав він Макса. – Він сьогодні не прийде тебе зустрічати?
– Ні, – відповів Макс. – Він чекає на мене вдома.
Не міг же хлопець сказати, що Белло став людиною!
Коли у вівторок Макс разом з Моріцом Брандауером поверталися зі школи додому, знову ніде не було видно пса, тож Роберт відчув свою безкарність і, проходячи повз Макса, вирвав у нього з рук портфель. Мабуть, він і досі сердився на Макса, бо в п’ятницю той побачив, як Роберт, злякавшись собаки, хотів хутенько втекти й сховатися в будинку.
Не допомогло й те, що Макс закричав:
– Негайно віддай мені мій портфель!
Роберт тільки засміявся.
– Ну, забери, забери! – вигукнув він і кинув портфель через паркан.
Моріц Брандауер гукнув з-за спини в Роберта:
– Завтра я все розкажу пані Маєр-Штайнфельд!
– Якщо ви мене здасте, то начувайтесь! – пригрозив Роберт.
Аби дістати свій портфель, Максові довелось перелізти через паркан у чужий сад.
Вони з Моріцом дійшли до аптеки Зіркера. Там попрощалися. Макс сказав:
– Краще не жалійся на нього завтра Маєр-Штайнфельд. Що нам з того, що його покарають? Він тільки ще більше чіплятиметься до нас.
Моріц хоч і був найслабшим у класі, але аж ніяк не найбоягузливішим. У середу він розповів пані Маєр-Штайнфельд, що Роберт закинув за паркан Максів портфель, і Робертові записали в щоденник зауваження.
Після школи Роберт зачекав на друзів, накинувся на Моріца і заламав йому руку.
– На коліна! – наказав він.
– Ой! – закричав Моріц. – Боляче!
– Так і має бути, – сказав Роберт.
– Негайно відпусти Моріца! – обурився Макс.
– Я його попереджав, – сказав Роберт. – Нехай тепер стане переді мною на коліна й скаже: “Роберте, я ніколи більше не буду на тебе ябедати”.
Макс підскочив до Роберта і спробував відтягти його від друга. Роберт і справді відпустив Моріцову руку, але натомість схопив Макса, кинув його на землю і вже хотів сісти на нього верхи, аж раптом чиїсь дужі руки відірвали його від хлопця і, тримаючи за комір, підняли на півметра над землею.
– Ще раз щос зробиш Максові – матимеш спрау з паном Белло! – пригрозив чоловік. – Тоді пан Белло вкусит тебе в гепу, і ти три дні не зможеш систи!
Це був не хто інший, як пан Белло, який прийшов зустріти Макса зі школи.
– Зрозуміу? – спитав чоловік.
Роберт кивнув. З переляку йому відібрало мову.
– Зрозуміу, що сказау пан Белло? – повторив чоловік.
– Так! Відпустіть мене, – заканючив Роберт. – Я ніколи більше такого не робитиму. Ніколи в житті!
– Тоді щезни! Але швидко! Бігом! – наказав пан Белло і поставив Роберта на ноги.
Робертові не треба було повторювати двічі: наступні сто метрів він промчав з такою швидкістю, що пан Дроммель, вчитель фізкультури, мабуть, вручив би йому за цей результат золотий значок майстра спорту.
– Дякую, пане Белло, – сказав Макс.
Здивований Моріц, який усе ще стояв поряд, тихенько спитав Макса:
– Хто цей чоловік?
– Він мешкає в нас, – відповів Макс. – І він мій друг!
Вдома Макс сказав панові Белло:
– Взагалі-то я не хотів писати замість тебе листа. Через тата. Але ти мені допоміг, то й я тобі допоможу. Напишу тобі листа.
Отож після обіду Макс і пан Белло сиділи за кухонним столом і складали листа до пані Синеліхт. Зіркер у цей час був унизу, в аптеці.
У Максовому блокноті було вже як мінімум чотири перекреслені чернетки.
– Не так воно й легко – написати отакого от листа! – сказав Макс і покусав ковпачок своєї ручки. Від Максових зубів на ручці залишився глибокий слід. – Адже треба, щоб він якось переконав пані Синеліхт.
– Так, переконау, – завзято закивав пан Белло. – Може, напиши так: луба пані Синеліхт, я в тебе закохауса. Так закоханий я був тілки раз у житті.
– Ти вже був закоханий? – здивувався Макс.
– Так, в одну коллі. Дуже гарна діучинка, – почав замріяно розповідати пан Белло. – Мала таке гарне доуге волосса й такий гарний хвист!
– Ага, ти тоді ще був собакою, – здогадався Макс. – І чим закінчилось це кохання?
– Ничим, – сумно відказав пан Белло. – Ничо. Дурний господар мене ганяу. Заужди кидау в мене каминня!
– Розумію, – сказав Макс. – Але, наскільки я знаю, жінкам не подобається, коли чоловік їм пише, що колись уже був закоханий в іншу.
– Жінкам не подобаеца… – Пан Белло замислився. – Тоді просто напиши: пані Синеліхт, твій пан Белло лубит тебе.
– Не знаю, не знаю, – відказав Макс і похитав головою. – Це занадто прямо. Вона ж не здогадується, що в неї тут є таємний шанувальник. І отак відразу “твій пан Белло любить тебе”!.. Ні, так не можна.
– Таємний шанувалник – це добре! – похвалив пан Белло. – Напиши просто: я тебе лублу. Твій таємний шанувалник!
– Все одно занадто простолінійно, – сказав Макс. – Найкраще буде, якщо ти попросиш її про рандеву і тоді скажеш їй усе.
– Ранде – що? – не зрозумів пан Белло.
– Ну, про зустріч. Слухай, як тобі подобається таке: дорога пані Синеліхт, мені шкода, що наша розмова… – Тут Макс зробив паузу, замислився і знову покусав ручку. – Розмова – через “з” чи через “с”? – задумався він.
– Як? Що? – не второпав пан Белло.
– Я маю на увазі, як треба писати: “розмова” чи “росмова”, – пояснив йому Макс.
– Кажуть “розмова”.
– Дякую тобі за цю надзвичайно корисну пораду, – сказав Макс. – Знаєш що? Я напишу листа на татовому комп’ютері. Він підкреслює червоною рискою всі помилки. До того ж так вона не впізнає мого почерку.
Отож пані Синеліхт одержала такого листа:
“Дорога пані Синеліхт. Шкода, що наша розмова так раптово урвалася. Я хотів би зустрітися з Вами знову.
Ваш шанувальник з другого поверху”.
Цього листа шанувальник з другого поверху кинув у помешкання пані Синеліхт крізь шпарину для пошти.
Прочитавши листа, пані Синеліхт одразу ж узяла ручку та папір і сіла за стіл писати відповідь.
– “Любий пане Зіркере…” – Вона похитала головою і закреслила перший рядок. “Любий Зіркере…” – Ні, це звучить якось дивно. Напишу просто: “Дорогий шанувальнику з другого поверху!” Точно!
Менше ніж за годину Макс знайшов у поштовій скриньці лист-відповідь, приніс його додому, сів з паном Белло на ліжко і прочитав уголос:
“Дорогий шанувальнику з другого поверху! Я теж радо продовжила б нашу перервану розмову. Найліпше – у спокійнішій атмосфері. Пропоную зустрітися сьогодні о сьомій в ресторані “Венеція”. Ваша Верена Синеліхт”.
– Вона хоче зустритиса, вона хоче зустритиса з паном Белло! – закричав пан Белло, не тямлячи себе з радости. – Підемо до Венеції?
– По-перше, не “підемо”, а “підеш”. Звичайно ж, ти підеш туди сам. Ви зустрічаєтесь о сьомій. Ти маєш іще годину часу.
– Годину часу. Підеш сам, – повторив пан Белло й кивнув. Він устав з ліжка. – Пан Белло зараз іде в лазничку. Пан Белло причепуритса.
– Непогана ідея! А як ти причепуришся? – поцікавився Макс.
– Ну, помию руки, – відповів пан Белло. – Милом і пиною.
– Цього замало. Я піду з тобою, ми причепуримо тебе так, що на тебе задивлятимуться всі жінки.
– Задивлатимуца? – спитав пан Белло.
– Ну, так кажуть. Ходи в лазничку!
За чверть години пан Белло, голосно співаючи, вийшов з лазнички. Макс зачесав йому неслухняне волосся, намастивши великою кількістю гелю. А ще, як можна було почути вже на великій відстані, – пан Белло, не шкодуючи, покропив себе Зіркеровим лосьйоном після гоління.
Тепер він стояв у коридорі перед дзеркалом, задоволено розглядаючи себе і радісно наспівуючи:
– Ваша шанувалница з третого поверху, з третого поверху!
Макс пішов на кухню й дістав із шухляди коробку цукерок.
– Ось, цукерки! – сказав він, простягаючи панові Белло коробку. – Цукерки – це завжди добре. Жінкам таке подобається. Цю коробку татові подарували на день народження, а він про неї забув. Я вже поласував кількома цукерками. Але бракує максимум трьох або чотирьох штук. Більшість ще тут.
Пан Белло відкрив коробку.
– Білшіст ще ту, – підтвердив він. А тоді ще раз подивився на своє відображення в дзеркалі, продовжуючи співати.
Макс сказав:
– Годі співати, послухай мене. Коли йдеш у ресторан, то в кінці треба розраховуватися. Тут тобі знадобляться гроші.
– Гроши? – здивувався пан Белло. – А де берут гроши?
– Ось, – сказав Макс і засунув панові Белло до кишені піджака купюру в двадцять євро. – Це з сімейного бюджету. Татові не обов’язково про це знати.
– З сімейного бу-у-удже-е-ету, – пан Белло одразу ж завів пісню.
Макс наказав:
– Годі співати! Йди! Хай щастить!
Панові Белло вдалося пройти без співу приблизно триста метрів. Потім він більше не зміг стримуватися й завів голосно та весело:
– З сімейного бу-у-удже-е-ету, з сімейного бу-у-удже-е-ету, з сімейного бу-у-удже-е-ету…