У той час як пан Белло, радісно наспівуючи, чимчикував до ресторану “Венеція”, Зіркер замкнув аптеку і саме хотів піднятися в квартиру, аж тут раптом задзвонив телефон. Це телефонував пан Едґар.
– Так, тепер я можу тобі науково довести, що ти здурів, – сказав він, почувши голос Зіркера.
– Що це має означати? – спитав Зіркер.
– Рятуючись від цих божевільних з їхнім безперервним “Едґа-ґа-ґар”, я пішов на прогулянку! На щастя, за той час, коли мене не було, вони пішли геть.
– Пішли геть? Куди? – спитав Зіркер.
– Не знаю. Мені байдуже. Найголовніше, що їх уже тут нема, – сказав пан Едґар. – Але я зовсім не це хотів тобі розповісти. Уяви собі, поки я гуляв, до мене повернулася вся моя худоба. Один кролик і шестеро курей. А це доводить, що ти схибнувся! З твоєю дивацькою теорією.
– Вони всі повернулися? – спитав Зіркер. – То це означає, що мікстура діє лише певний час. І що, всі вони набули тваринної подоби?
– Само зрозуміло, що мої тварини мають тваринну подобу, ти, коміку, – лунав зі слухавки гучний голос пана Едґара. – Щоправда, вони поводяться трішки дивно.
– Дивно? Що це означає? – спитав Зіркер.
– Ну, не хочуть виходити з кухні і ходять за мною назирці. А зараз, наприклад, сидять на канапі й розгойдуються під музику.
– Розгойдуються? – перепитав Зіркер.
– Так. Але, як на мене, то зовсім не в такт. Під «Турецький марш» Моцарта, якщо хочеш знати точно. Ми саме слухаємо по радіо програму класичної музики.
– Звісно, вони поводитимуться дивно, – сказав Зіркер. – Вони ж були людьми, а це не минає безслідно. У них, як я припускаю, залишилося багато людського. Знаєш, що це означає?
– Що ти геть збожеволів, – сказав пан Едґар.
– Ні, що пан Белло також знов перетвориться на собаку! – вигукнув Зіркер. – Мушу закінчувати. Мені треба негайно бігти нагору!
Пан Едґар прокричав у телефон:
– Зіркере, тобі треба не бігти, тобі треба лікуватися! Дозволь сказати тобі: тварини не можуть перетворюватися на людей, а люди ніколи не перетворюються на тварин! Ніколи! Зрозумій це врешті-решт!
Але цього Зіркер уже не почув, бо кинув слухавку.
– Пане Белло! – гукнув Зіркер, забігаючи в помешкання. А тоді ще голосніше: – Пане Белло! – врешті, здогадуючись, що того нема вдома: – Белло?
Макс вийшов зі своєї кімнати.
– Що сталося? – спитав він.
– Максе, де пан Белло? Його нема? – схвильовано спитав Зіркер.
Макс трішечки знітився.
– Пана Белло тут нема.
Зіркер вигукнув:
– А де він подівся?
– Він… е-е-е… він пішов у ресторан …
Тепер Зіркер не витримав і закричав:
– В який? Максе!!! В який ресторан?!
– У «Венецію», – сказав Макс.
– У «Венецію», – повторив Зіркер і, навіть не спитавши, якого дідька милого пана Белло понесло в ресторан, розвернувся й побіг сходами вниз.