Пан Белло, співаючи, крокував вулицею.
Деякі перехожі зацікавлено оберталися вслід життєрадісному чоловікові, який вимахував над головою коробкою цукерок і на повний голос співав:
– Цуке-е-ерки – це заужди добре! Цуке-е-ерки – це заужди добре!
Раптом голос пана Белло змінився, став набагато грубший. Незважаючи на це, він намагався співати далі, але в нього виходило тільки “зау-ау-ау-ау”, яке врешті перейшло в “ау, ау, ау”, страшенно схоже на собачий гавкіт.
А тим часом одяг, здавалося, почав йому заважати. Пан Белло струсився, вивернувся й вистрибнув з піджака, скинувши його просто на хідник. Незабаром на дорозі опинилася й сорочка.
На руках у пана Белло, на долонях і навіть обличчі почала рости довга густа темна шерсть. Його рот випнувся вперед і перетворився на псячу морду. Белло згинався дедалі нижче, аж поки не опустився на всі чотири кінцівки. Тепер йому почали заважати й штани. Він виплигнув з них і спокійнісінько почимчикував далі, до ресторану «Венеція».
Пані Синеліхт прийшла на зустріч занадто пунктуально. Коли вона вкотре поглянула на годинник, який висів над шинквасом, була все ще за кілька хвилин сьома. Вона саме хотіла замовити другий келих шампанського, як двері ресторану розчахнулися. До залу зайшов великий кудлатий пес з коробкою цукерок у зубах. Він підійшов просто до її столика, поклав перед нею цукерки і подивився на неї так, ніби чогось чекав. Тепер вона впізнала собаку.
– Та це ж Белло, Зіркерів песик, – сказала вона й погладила його. Пес поклав їй голову на коліна.
– Де ти був весь цей час? – запитала вона. – Позавчора ввечері тебе не було вдома. – Вона погладила собаку по голові. Від задоволення той аж примружився. – Приніс мені цукерки від свого господаря. Яка оригінальна ідея! От молодець цей Зіркер: послати вперед собаку з цукерками! Але ж у тебе милий господар!
Пес енергійно потряс головою. Пані Синеліхт не звернула на це уваги і далі захоплено промовляла:
– Твій господар – наймиліший чоловік з усіх, з ким я останнім часом познайомилася. І до того ж музично обдарований. Кому-кому, а тобі я можу довіритись, ти ж нікому не скажеш, правда? – Вона тихенько засміялася. – Знаєш, я справді закохалася у твого господаря.
Белло підняв голову з її колін і почав жалібно скавуліти й підвивати. Інші відвідувачі ресторану незадоволено поглядали на столик пані Синеліхт.
– Белло, що це на тебе раптом найшло? – спитала пані Синеліхт. – Тихо! Нечемний песику! Будь тихо! Місце! Чуєш? Місце!
Пес послухався, але тільки частково: він хоч і ліг за командою на підлогу, але анітрішечки не “був тихо”. Навпаки – завив іще тужливіше.
Бармен за шинквасом щось сказав офіціантові й показав на стіл пані Синеліхт.
Офіціант підійшов до неї і сказав:
– Вибачте, але ваш пес заважає іншим гостям. Або він негайно припинить так голосно вити, або я буду змушений попросити вас вивести собаку й припнути перед входом.
– Мені дуже шкода, – вибачилась пані Синеліхт. – Не знаю, що на нього раптом найшло. Припускаю, що він сумує за своїм господарем. Але той зараз підійде… А ось і він!
У цей момент до ресторану ввійшов Зіркер і роззирнувся.
– Я тут! – гукнула пані Синеліхт і помахала йому.
– А, пане аптекарю! Добрий вечір, – привітався офіціант. – А ваш песик тут уже за вами плаче. Прошу сюди, на вас чекають.
– Ви тут? – ошелешено запитав Зіркер, побачивши пані Синеліхт, і, трохи повагавшись, присів за її столик. Белло люто загарчав.
– Що це за питання? – Пані Синеліхт спантеличено поглянула на Зіркера. – Ми ж з вами домовилися зустрітись!
– Хто? – перепитав Зіркер.
– Це що, жарт? Адже… домовленість, причому письмова: о сьомій у ресторані «Венеція». Бо інакше чого б ви сюди прийшли?
– Здається, я починаю розуміти, – сказав Зіркер і подивився на Белло. Пес хижо гарчав. – Це він з вами домовлявся!
Белло загарчав ще голосніше.
– Хто? – не зрозуміла пані Синеліхт.
– Ну, він! – Зіркер показав на собаку, намагаючись пояснити ситуацію.
– Зіркере, я не маю звички домовлятися з собаками про зустрічі. А навіть якщо так, то вже аж ніяк не в письмовій формі, – усміхнулася пані Синеліхт. – І дуже вас прошу: припиніть ваші дивні жарти.
– Це й справді важко зрозуміти. Це перетворення видаватиметься вам дуже дивним, – визнав Зіркер. Він нахилився й поглянув під стіл. – Коли він увійшов сюди, він уже був собакою? Чи десь тут валяється мій костюм?
Пані Синеліхт мовчки витріщилася на Зіркера.
– Белло, припини це дурнувате гарчання, – попросив Зіркер. – Хіба я винен, що ти закохався?
– Зіркере, або ви мені негайно поясните, яку дивну гру ви тут затіяли, – сказала пані Синеліхт, – або я негайно йду геть!
– Пані Синеліхт, цього разу я скажу вам правду, – пообіцяв Зіркер.
– Цього разу? – спитала вона. – А коли ви мені брехали?
– Пан Белло зовсім не з Південного Тіролю, – почав Зіркер.
– Ні? А звідки ж? – зацікавилась вона.
– Я зараз усе поясню. Адже, чесно кажучи, ви дуже багато для мене означаєте! – запевнив Зіркер.
Здається, це зізнання трохи заспокоїло пані Синеліхт.
– Цікаво, цікаво, – промовила вона.
– Але дуже вас прошу нікому не казати. Бо я можу втратити свою ліцензію на аптеку. – Зіркер роззирнувся довкола, аби пересвідчитися, що ніхто не підслуховує, кивнув пані Синеліхт, щоб вона присунулась до нього, нахилився до неї через стіл, показав на собаку і прошепотів їй на вухо: – Це – пан Белло!
Пані Синеліхт відсахнулася від Зіркера й розгнівано подивилася на нього.
Він відчув, що вона не вірить жодному його слову, тому швиденько додав:
– Повірте мені: ще годину тому цей собака був людиною! Все сталося тому, що він напився блакитного сочку.
– Ви хочете мене переконати в тому, що якийсь блакитний сік перетворив пана Белло на собаку? – спитала пані Синеліхт, недовірливо поглянувши на Зіркера.
– Ні, на людину, на людину! – Зіркер відчув, що трохи розкричався, й перелякано озирнувся. Однак, крім пані Синеліхт, його ніхто не почув. Він стишив голос і повів далі: – Цей сік мені принесла незнайома старенька жіночка. Його винайшов мій дід. І, правду кажучи, тепер вже і я почав підозрювати, що старенька теж була раніше псом!
– Псом?! – вигукнула пані Синеліхт.
– Тихо! – цикнув Зіркер і нахилився ще ближче до неї. – Собакою, – уточнив він.
Пані Синеліхт не витерпіла.
– Зіркере, є дві можливості. Обидві однаково кепські, – сказала вона. – Або ви здуріли, або глузуєте з мене в підлий і підступний спосіб. Я йду геть! І не хочу вас більше бачити!
На очі їй навернулися сльози, вона з силою відштовхнула своє крісло, встала і пішла до виходу.
– Мені справді не щастить з чоловіками, – виходячи, сказала вона. – Вічно закохуюся не в того, у кого треба!
– Пані Синеліхт! – гукнув їй услід Зіркер. Але вона вже вийшла з ресторану, гримнувши дверима.
– А ти припини нарешті гарчати! – крикнув Зіркер до собаки.
Офіціант, який спостерігав за суперечкою з-за шинквасу, підійшов з пляшкою в руці.
– Пане аптекарю, не сприймайте цього так трагічно. Така сварка швидко забудеться! – сказав він.
– Ні, така сварка не забудеться. Вона не хоче мене більше бачити. Так вона сказала, – зітхнув Зіркер.
– Ось, випийте чарчину, – офіціант показав на пляшку.
– Взагалі-то я не вживаю алкоголю, – сказав Зіркер.
– Та що ви! Це ж аверна! А аверна – це лікер на травах. Він корисний для шлунку, а добрий шлунок – основа гарного настрою, – запевнив Зіркера офіціант.
– Ну, то будьмо! – відповів Зіркер, підняв свою чарку й випив лікер до дна одним ковтком.