У напівсні Зіркер почув дзвінок. Він спробував перекинутися на другий бік, щоб спати далі, і навпомацки пошукав подушку. Але те, що він намацав, було не подушкою. Це було щось доволі волохате. Зіркер трішки підвів голову і спантеличено роззирнувся: він лежав не в своєму ліжку, а на канапі. А те, що йому здалося подушкою, насправді було псом Белло.
У двері ще раз подзвонили. Досить настирливо.
Зіркер із тихим стогоном устав, скинув ковдру і схопився за голову. Голова розколювалася. Дорогою до вхідних дверей він відіпхнув ногою брудний одяг, що його сам-таки, повернувшись учора вночі додому, кинув на підлогу. Тоді взяв слухавку переговорного пристрою і невдоволено промовив:
– Хто там?
– Пане Зіркер? – спитав жіночий голос.
– Так. Хто ж би іще, – пробурчав Зіркер.
– Ну нарешті! Я – пані Княп, з відділу в справах неповнолітніх, – пролунав у слухавці бадьорий голос. – Скільки разів мені ще дзвонити вам у двері, щоб ви відчинили?
Зіркер умить прокинувся.
– А, пані Княп! – вигукнув він. – Ви прийшли дещо недоречно. Можливо, ми могли б домовитись на якийсь інший час…
Вона перебила його.
– Відділ у справах неповнолітніх завжди приходить дещо недоречно, – сказала вона. – А тепер відчиніть, будь ласка, двері!
Зіркер натис на кнопку, почув, як унизу з клацанням відчинилася брама, розвернувся й побіг назад у вітальню. Тут коїлося щось жахливе: розірвана Зіркерова сорочка валялась у дверях спальні, пляшка на журнальному столику перекинулась, рештки лікеру розлилися по столу й скапували на килим, на підлозі лежали штани, сорочки й піджаки. У пантофлю якимось дивним чином потрапила напівпорожня бляшанка з собачим їдлом, у черевику поряд стриміли маринований огірок і брудна столова ложка. І все це було густо посипане крихтами собачої галети.
Якби якийсь сценограф у театральній виставі намагався зобразити “невідповідні для утримання дитини умови”, то про кращі декорації йому годі було б і мріяти.
– Максе, вставай! Відділ у справах неповнолітніх! Бігом! Одягайся! – закричав Зіркер. Глянувши на годинник, він збагнув, що вже пів на дев’яту: Макс давно мав бути в школі.
Белло теж підскочив, почувши, що Зіркер вимовив “пані Княп”, і помчав до дверей. Для нього це було ключове гасло. Якби він був паном Белло, то мусив би зараз простягнути руку і привітатися: “Добрий день, дуже приємно!” Але тепер він дещо безпорадно зупинився перед дверима.
– Белло, на тебе можна покластися? – спитав Зіркер, у надзвичайному поспіху збираючи розкиданий у коридорі одяг.
Пес кивнув головою.
– Тоді вийди їй назустріч і спробуй її якось затримати! – скомандував Зіркер, відчиняючи двері квартири. – Прошу, затримай її! Подумай про Макса і сиротинець!
Пані Княп уже майже піднялась на другий поверх, аж тут побачила під дверима Зіркерів великого кудлатого пса. Вона зупинилася на середині маршу й спитала:
– А ти чий такий будеш? Ти кусаєшся? Чи ти чемний песик?
Пес нахилив голову набік і поглянув на гостю так довірливо, що та аж замилувалась:
– Ти, певно, чемний песик! А що ти вмієш? Ти вмієш “Місце!”?
Белло слухняно ліг і уважно подивився на гостю.
– Ти добре вихований песик! – сказала вона і попрямувала далі.
Пані Княп була вбрана в сірий костюм. У руці вона тримала портфель, що виглядав вельми офіційно.
– А “служити” вмієш? – запитала вона, поставила портфель на підлогу й підняла обидві руки, щоб показати Белло, чого вона від нього хоче.
І справді Белло сів на задні лапи, а передні підняв догори.
– Дуже добре! Чемний песик! – похвалила вона і вже хотіла взяти свій портфель і йти далі. Але Белло виявився прудкішим. Він схопив у зуби портфель і стягнув його на один марш униз. Там поставив на підлогу і, привітно вимахуючи хвостом, поглянув на пані Княп знизу вгору.
– Але ж ти й пустотливий песик! Любиш гратися! – сказала пані Княп. – Ходи сюди, віддай пані Княп її торбинку! Віддай! – наказала вона. Але пес і не думав нічого віддавати. Тож вона була вимушена спуститися ще на марш униз.
Тим часом Зіркер з Максом панічно намагалися прибрати в квартирі. Макс хутко вдягнувся. Від умивання й чищення зубів він вирішив відмовитися. Зараз це не актуально, бо таких дрібниць пані з відділу в справах неповнолітніх не зауважить.
Макс позбирав розкиданий одяг і сховав його в гостьовому туалеті. Його батько приніс з кухні відро й поскидав у нього пляшки, бляшанки з собачим їдлом, черевики й шкарпетки, а також брудний посуд з кухні. Це відро він теж відніс до туалету.
А що робити з просякнутим лікером килимом, що лежав посеред вітальні?
– Принеси мені торбинку! Принеси, віддай мені торбинку! – намагалась переконати собаку пані Княп. Вона зійшла ще на один марш донизу й уже простягла руку за портфелем, але Белло знову взяв його в зуби й відніс на самий низ, у браму, поставив його там на землю й очікувально поглянув на пані Княп.
– Ні, не втікай від мене! Принеси торбинку! – гукнула вона й пішла за псом донизу.
Зіркер і Макс скрутили брудний килим у товсту ковбасу й запхали його під канапу у вітальні. Зіркер приніс із кухні ганчірку й заходився витирати підлогу.
– Смітник був переповнений ще вчора! – гукнув він Максові. – Ти його виніс?
– Забув, – сказав Макс.
– Тоді візьми його і теж постав у туалет. Туди ж вона, мабуть, не заглядатиме.
– Не в підвал! Будь ласка, тільки не в підвал! – вигукнула пані Княп, побачивши, що Белло з торбою в зубах вирушив до підвальних сходів.
Але це не допомогло. Щоб відібрати в Белло свій портфель, їй довелось іти за ним аж у підвал.
– Так, тепер пані Княп може приходити, – задоволено констатував Зіркер, переводячи подих і наостанок ще швиденько стираючи шкарпеткою пилюку з полиці. А тоді запхав шкарпетку в кишеню штанів, відчинив вхідні двері й гукнув:
– Пані Княп? Ге-ей! Ми мешкаємо тут, угорі!
Пані Княп, з портфелем у руках, піднімалася сходами. Белло ґречно чимчикував поряд з нею, потім забіг уперед і прошмигнув у квартиру першим.
– То це ваш песик, пане Зіркер? – відхекуючись після біганини вгору-вниз сходами, спитала вона. – Він дуже грайливий. Я б навіть сказала, занадто грайливий!
– Так, маєте рацію, – підтвердив Зіркер. – Доброго ранку, пані Княп. – Він ще навіть встиг зачесати волосся, поки пані Княп долала останні сходинки.
У коридор вийшов Макс і став поряд з батьком.
– Доброго ранку, пані Княп. Дуже приємно, – чемно привітався він, простягнув гості руку й злегка вклонився.
Пані Княп відкрила свій портфель, витягла з нього тоненьку течку й переглянула першу сторінку.
– Ти називаєшся Макс, і тобі дванадцять років, – сказала вона. – Максе, ти хіба зараз не маєш бути в школі?
– Наш учитель географії, пан Зіттер, у лікарні, – сказав Макс. І навіть не збрехав, бо пан Зіттер справді лежав у лікарні. Однак перші два уроки в нього була англійська, а її викладала пані Антробус.
– Так, я знаю. Подвійний перелом гомілки, – кивнула пані Княп. Вона була в курсі всіх шкільних справ. – А тепер я дуже хотіла б оглянути приміщення.
– Прошу, пані Княп, – сказав Зіркер і пішов уперед.
Пані Княп упевнено попрямувала на кухню, перевірила мийку, провела пальцем по холодильнику.
– Рівень чистоти – чотири, – сказала вона і щось занотувала.
Тоді відкрила холодильник і зазирнула в морозильну камеру.
– Ну-ну! – сказала вона, поглянувши на дату придатності на пачці болгарського перцю. – А це ми негайно викинемо в смітник! Ця паприка вже рік як неїстівна.
– Так, так, я знаю, – запевнив її Зіркер. – Ми привезли її з Угорщини. І не збираємося їсти, а просто зберігаємо як пам’ятку про нашу відпустку на озері Балатон.
– Ви дуже сентиментальний чоловік, пане Зіркер. Я б сказала, аж занадто сентиментальний. Ну добре, не хочу позбавляти вас приємних спогадів, – сказала пані Княп і поклала пачку назад. – Тепер у дитячу кімнату!
– Ну, це для мене звична картина! – промовила вона, зиркнувши в кімнату. – Нинішні діти вже не такі акуратні, як раніше. Я б сказала, рівень чистоти – три-чотири. – Вона знову щось записала у свою папку. – А де живе італійський правопорушник?
– Хто-хто? – перепитав Зіркер.
– Ну, цей пан Белло. Я ж в основному тільки через нього тут, – пояснила вона.
– А! Цей! – вигукнув Зіркер. – Він більше в нас не мешкає. Він виїхав. Повернувся туди, звідки приїхав.
– То він тут більше не мешкає! – Пані Княп зробила якийсь дуже довгий запис у своїй папці.
Зіркер звернувся до гості:
– Вибачите мені, я мушу на хвилинку вийти на кухню.
Пані Княп спитала в Макса:
– А чий це матрац – отут біля стіни? – Вона показала на ліжко пана Белло.
– Тут спить Белло, мій пес, – сказав Макс.
– Твій пес, – повторила вона і знову щось занотувала.
Зазирнувши до вітальні, пані Княп помітила, що з-під канапи стирчить скручений килим. Вона вже зробила крок уперед, щоб роздивитися його, але тут увійшов Белло з сервірувальним столиком. Пес крокував на задніх лапах, передніми попихаючи перед собою столик на коліщатках. На столику стояла пляшка мінеральної води і склянка.
– Дозвольте запропонувати вам води, пані Княп? – запитав Зіркер, який зайшов до кімнати разом з собакою.
– Надзвичайно розумний пес! – вигукнула пані Княп. – Це ви його навчили всього цього?
– Так. Тато – добрий дресирувальник, – підтвердив Макс.
Пані Княп була в захваті.
– Пане Зіркере, над вашим стилем ведення домашнього господарства можна ще попрацювати, – сказала вона. – Але щодо ваших здібностей як дресирувальника: я б сказала, це захопливо! Знаєте, у мене теж є собака. Шпіц. Але, крім “Сидіти!”, він майже нічого не вміє. Хоч я треную його щодня.
– Треба мати терпець. Як з собаками, так і з дітьми, – сказав Зіркер.
– Так, терпець ви, очевидно, маєте, – сказала пані Княп. – Отож, як на мене, то цю справу вирішено. З мого боку жодних претензій! Я ще тільки хотіла б скористатися вашим туалетом, якщо дозволите.
Пані Княп роззирнулася, шукаючи поглядом двері до гостьового туалету. Двері, за якими Макс із батьком заховали сміття з усієї квартири! Зіркер заступив гості дорогу:
– Ліпше скористайтеся тим туалетом, що в лазничці! Там зручніше.
– Так-так, набагато зручніше! – підтвердив Макс.
– Ні, ні, я краще сюди! – відповіла пані Княп і цілеспрямовано рушила до дверей туалету. Батько з сином затамували подих, коли вона, докладаючи неабияких зусиль, попхала двері, відсуваючи при цьому вбік якісь коробки.
– Трохи важко відчиняються ці ваші двері, – зауважила гостя, звертаючись до Зіркера.
Однак, зазирнувши досередини крізь вузьку шпаринку в дверях, вона скрикнула:
– О, пардон! Вибачте! Я не хотіла вам заважати.
Пес сидів на унітазі, як людина, і з докором в очах дивився на пані Княп.
– Неймовірне досягнення в дресируванні! Я таки, мабуть, мушу скористатися вашим туалетом у лазничці, – сказала вона.
Перед тим як попрощатись, вона ще раз звернулася до Зіркера:
– Дозвольте мені останнє особисте зауваження, пане Зіркере…
– Називайте мене, будь ласка, просто Зіркер, цього досить, – попрохав Зіркер.
– І останнє зауваження, Зіркере, – повторила вона. – Ви досить добре даєте собі раду зі своїми обов’язками батька-одинака. Але хай там як, у цьому господарстві відчувається брак жіночої руки. Ви колись уже про це думали?
Зіркер спохмурнів.
– Так, щойно вчора ввечері. Причому дуже докладно. Але це не так просто, як ви собі, можливо, уявляєте!
– Тоді, я б сказала, вам треба було б подумати про це ще більше. До побачення, – сказала пані Княп і пішла.
Коли Белло вийшов з туалету, Макс і Зіркер кинулись до нього і почали бурхливо обіймати його і гладити.
– Белло, чемний песик! – сказав Зіркер і погладив Белло по голові. – Не уявляю, що було б, якби ти її не затримав!
– Тоді вже наступного тижня ти міг би провідувати мене в сиротинці, – сказав Макс, міцно пригортаючи до себе свого собаку. – Белло, ти нас урятував!