Можна було б подумати, що тепер усі втішаться й розвеселяться. Небезпека врешті-решт минула. Белло нас порятував, і ми його за це страшенно хвалили. І татові не потрібно більше боятися, що мене в нього заберуть і відішлють до сиротинця.
Але і тато, й Белло ходили похнюпившись.
Спочатку я думав, що в цьому винний алкоголь. По телебаченню я раз бачив чоловіка, який напився, бо його жінка втекла з учителем кінного спорту. Бідолаха, коли витверезів, стогнав і тримався за голову. Я маю на увазі чоловіка, не вчителя кінного спорту.
Але, мабуть, це не було пов’язане з алкоголем. Коли я повернувся зі школи, нічого не змінилося.
Тато стояв в аптеці за прилавком з таким обличчям, ніби його щойно засудили до тюремного ув’язнення. І то принаймні довічно.
– Тату, що сталося? Що з тобою? – спитав я.
– Нічого, нічого, – відповів він, повернувся до мене спиною і почав сортувати желатинові цукерки. При цьому він клав червоні пачки до синіх. Раніше він такого ніколи не робив.
– Все-таки щось сталося, – не повірив я татові. – Ти що, не радий, що перевірка квартири закінчилася успішно?
– Звичайно, радий, – сказав він і обернувся до мене. – Певно, що так.
– Ага. Отож зазвичай такий вираз обличчя мають ті, хто радіє, – сказав я.
– Маєш рацію, – сказав тато, обійшов довкола прилавка і обійняв мене за плечі. – Але ти тут ні до чого. Це пов’язано з пані Синеліхт.
– Пані Синеліхт? – перепитав я. – Вона була з тобою неґречна? Але загалом вона дуже приємна, правда?
– Приємна? Вона більше ніж приємна. Вона… Як би то сказати? – розмірковував уголос тато. – Чудова! Так, просто чарівна. Якби не це, то, мабуть, мені зараз було б трохи легше.
– Цього я щось не розумію, – сказав я. – Вона чарівна. А в чому, власне кажучи, проблема?
– У тому, що мене вона не вважає ані чудовим, ані чарівним, – зітхнув тато.
– Головне, що я вважаю тебе чарівним, – сказав я. – Зараз я піду нагору і приготую нам смачний обід. Попоїси, і тобі відразу полегшає.
– Я не голодний. Попоїжте з паном Белло самі, – сказав тато.
З Белло! – виправив його я.
Але здавалося, що Белло теж не голодний. Він навіть не доторкнувся до свого собачого їдла.
– Я тебе розумію: мені теж дуже шкода, що ти знову став собакою і ми не можемо більше розмовляти одне з одним, – сказав я і погладив його. – Просто згадай про те, що твоє собаче життя теж не було аж таке погане. Тобі ж у нас добре. Тебе регулярно годують, спиш у мене в кімнаті. Інші собаки мусять ночувати в холодній буді. До того ж ти став розуміти людську мову. Це ж так, правда?
Белло подивився на мене і кілька разів кивнув головою.
– От бачиш. Ходімо погуляємо. Без шворки. Може, надворі в тебе поліпшиться настрій.
Ми пішли в парк. Я сів на лавочку біля ставка і почав спостерігати за качками. Белло лежав поряд у холодочку. Я, як і пообіцяв, не взяв його на шворку. Але в нього все одно не було охоти бігати, як раніше. Він лежав, поклавши голову на передні лапи і втупившись у землю перед собою.
Раптом він сів і уважно подивився на доріжку. До нас наближався худорлявий літній пан з собакою на шворці. Белло страшенно розхвилювався. Він підвівся. Чоловік відчепив шворку й відпустив свою собаку.
Та підбігла до нас. Це була коллі. У неї була гарна довга, хвиляста шерсть, а на голові – яскрава бузкова стрічка, колір якої не дуже пасував до рудої масті голови.
Белло побіг назустріч коллі. Але не встигли вони обнюхатися, як чоловік різко скомандував:
– Адрієно, до мене! Негайно ходи сюди!
Собака, вагаючись, повернулася до свого господаря. Чоловік квапливо причепив до нашийника шворку, притягнув собаку до себе й накричав на Белло:
– Геть звідси, ти, дворняго! Зникни, приблудо! Дай спокій Адрієні!
А що Белло послухав не відразу, то чоловік нахилився, взяв із землі жменю камінчиків і кинув у напрямку Белло.
– Геть звідси! – вигукнув він.
Я підскочив.
– Дайте моєму собаці спокій! – обурився я. – Яке ви маєте право кидати в нього камінням?
– То він належить тобі? – здивувався чоловік. – Тоді візьми його, будь ласка, на шворку!
– Мені не потрібна шворка. Белло й так слухається мене, – сказав я. – Белло, до мене!
Белло підійшов до мене, щоправда неохоче.
– Я не знав, що це твій пес, – сказав чоловік. – Думав, що це один із тих нічийних волоцюг. Не хочу, щоб він чіплявся до Адрієни!
– Адрієни? – перепитав я. – Дивне ім’я для собаки.
Чистопородні собаки мають особливі імена. Її звати Адрієна фон Ешенгайм. Як ти чуєш, перший приплід.
– Перший приплід? – перепитав я.
– Ти, мабуть, не надто розумієшся на собаківництві, – зневажливо сказав він. – Якщо собака вперше народжує цуценят, то її перший приплід називають “приплід А”. Тоді всі її діти одержують імена, які починаються на А. Аста, Астор, або ось, наприклад, Адрієна. Другий приплід називається “приплід Б”. Але я ні за що не повірю, що твій Белло походить з приплоду Б. У найліпшому випадку він мав би бути якимось “Нелло” або “Селло”. Він же все що завгодно, тільки не расовий пес. Одне слово – дворняга.
– Мені це байдуже, – сказав я. – Він – найкращий пес, якого можна собі уявити. Ходи, Белло, ми йдемо додому!
Белло пішов за мною, але раз у раз оглядався і кидав тужливі погляди на коллі. Вона смикала свою шворку, і було видно, що понад усе їй кортить побігти за Белло.
Тут я здогадався:
– Белло, коли ти ще був паном Белло, ти якось розповів мені про своє велике собаче кохання. Так це була ця Адрієна?
Белло сумно поглянув на мене, і я відчув, як йому погано через те, що він не може розмовляти. Я й сам був геть пригнічений.
– Якщо це ця Адрієна, то їй страшенно не пощастило з господарем, – сказав я. – Не можу собі уявити, щоб їй у нього було добре.
Під аптекою ми зустріли пані Синеліхт, яка саме поверталася з роботи.
– Привіт, пані Синеліхт! – гукнув я.
Вона тихо й сумно промовила:
– Ах, це ти, Максе, – майже не звернула уваги на Белло, швидко пройшла перед нами в браму і піднялася сходами нагору, до свого помешкання.
– Якби оголосили конкурс на найсумніше у світі обличчя, то тато й пані Синеліхт поділили б між собою перше місце, – сказав я Белло. – А ти б отримав друге! І якщо ти й далі ходитимеш з такою похнюпленою міною, то я зможу претендувати на третє місце. Щоб ти знав, це заразне.
Я думав, що наступного дня настрій у тата покращиться. Але в понеділок усе виглядало, вважай, ще гірше. За сніданком тато сидів, сперши голову на руки, і мовчки дивився перед собою. Він не з’їв ані шматочка і залишив на столі непрочитану ранкову газету.
– Ще трохи, і я не на жарт розгніваюся на цю пані Синеліхт! – оголосив я.
– Чому? – не зрозумів тато.
– Це ж вона винна в тому, що ти такий зажурений, – пояснив я. – Що ж там таке сталося? Розкажи врешті!
Спочатку він довго дивився на мене й мовчав. Я вже подумав, що він не хоче про це говорити, але раптом він заговорив:
– Я їй розповів, що пан Белло спочатку був собакою і тепер знову став собакою.
– Ти їй розповів? – вигукнув я. – А мені ти казав, що нам у жодному випадку не можна нікому про це казати, бо інакше ти втратиш аптекарську ліцензію!
– Знаю, – зітхнув тато. – Та їй я мусив розповісти. У мене не було іншого виходу.
– І що? – спитав я.
– Вона не повірила жодному моєму слову. Була просто-таки обурена. Подумала, що я з неї насміхаюся, і сказала, що більше зі мною не розмовлятиме, – відповів тато. – Саме це мене так і засмучує. Тепер ти все знаєш.
Вимовивши це, він устав і пішов донизу в аптеку.
“Так не може тривати далі, треба щось робити”, – сказав я собі.
Раннього вечора, коли пані Синеліхт повернулася з роботи, я піднявся сходами на третій поверх і подзвонив у двері її квартири. Вона відчинила.
– Максе? Ти до мене?
Дивне питання! Я ж подзвонив саме в її двері! Мені хотілося відповісти: “А до кого ж?”. Але ж я збирався серйозно поговорити з нею і не хотів бути непоштивим. Вона стояла в дверях і не запросила мене зайти.
– Це через тата, – почав я.
– Тебе прислав твій тато? – запитала пані Синеліхт. Вона була дуже схвильована. – Він послав тебе вперед, бо хоче вибачитися? Це мило. Це мене дуже тішить. Скажи йому…
Я перебив її.
– Він не мусить вибачатися, – сказав я. – Він вам не збрехав. Ви не вірите, що пан Белло колись був собакою? Але ж це правда! Ви ж самі бачили, що він знову став собакою!
– Це тебе твій тато навчив розказати мені цю байку? – спитала вона. – Можеш переказати йому: він мене розчарував. Дуже, дуже розчарував. – Вона витягла з кишені куртки хусточку і вдала, ніби сякається. Але я помітив, що вона плаче і не хоче мені цього показати.
– Пані Синеліхт, повірте мені! – вигукнув я.
Вона запхала хусточку в кишеню й сказала:
– І те, що тепер і ти граєш у його дурнувату гру, розчаровує мене ще більше. А зараз ліпше йди від мене!
І з цими словами вона захряснула двері просто в мене перед носом.