Наступного тижня я більше не міг цього витримувати. У середу мій терпець увірвався.
Я дуже гарно, по-особливому накрив на стіл й сказав Белло:
– Сьогодні ми приготуємо смачну вечерю на трьох. У затишній атмосфері. Будь ласка, годі тобі морщити лоба. Ти забудеш на годинку про свою подругу-коллі, а тато перестане думати про пані Синеліхт.
Повернувшись з аптеки, тато, як завжди, сів вечеряти.
Я сподівався, що він зараз запитає, з якої нагоди в нас така святкова вечеря, або що він принаймні помітить, як гарно я накрив на стіл. Але він нічого не зауважив. Тоді в мене справді ввірвався терпець. Я розлютився.
– Скажи-но, тату, тепер ти збираєшся до кінця свого життя не розмовляти, максимум відповідати “так” або “ні”? – спитав я.
– Ні, – відповів тато. – Ні, ні.
– Ти хоч бачив, як гарно я накрив для тебе на стіл?
– Так, – відповів тато, оглянув стіл, і я помітив, що він тільки-но тепер по-справжньому звернув на нього увагу.
– І ти справді знаєш інші слова, крім “так” і “ні”? – спитав я.
– Так, так, – відповів він.
– Так, так! – перекривив його я. – Якщо ти так продовжуватимеш далі, то я добровільно піду в сиротинець!
Тут я, звісно, загнув. Ніколи в житті я не пішов би добровільно в сиротинець. І тим більш тепер, коли татові так кепсько. Я просто так пригрозив, але це подіяло. У будь-якому разі татова відповідь містила більше слів, ніж “так” або “ні”.
– Максе, тобі й справді так погано зі мною? – перелякано запитав він.
– Так, тату, – сказав я, встав, обійшов довкола столу і сів біля нього. – А це справді так погано, що пані Синеліхт не хоче більше нічого про тебе чути?
– Максе, як тобі це сказати, – вагаючись, відповів він. – Ти ж іще дитина і не розумієш, як це буває, коли кохаєш.
– Але ти можеш мені пояснити, – наполягав я.
– Коли твоя мати розлучилася зі мою, я вирішив ніколи більше не закохуватися і ніколи не одружуватись. Між іншим, і заради тебе. Я не хотів, щоб тобі довелося звикати до нової матері.
– До пані Синеліхт я міг би звикнути, – зауважив я. – З нею можеш спокійно одружуватися.
– Так, і саме в неї я й справді закохався. Мене самого це здивувало, – сказав тато. – І що найгірше: мені навіть здається, що вона теж у мене закохалась. Вона щось таке сказала перед тим, як вибігти з ресторану. І попри це, у нас не склалося. Ось що найсумніше у всій цій історії.
– Але пані Синеліхт страшенно вперта, – пробурмотів я. – Чому вона не хоче повірити, що Белло був паном Белло!
– Я навіть можу її зрозуміти, – сказав тато. – Якби ще місяць тому я тобі розповів, що існує сік, який перетворює собак на людей, що б ти подумав?
– Що ти оповідаєш байки, – погодився я. – Знаєш, тату, ми мусимо їй довести, що це так. Якщо ми ще раз дамо Белло випити такого соку в неї на очах, то вона побачить, що ми не брехали. Ти не можеш зготувати такий сік? Адже прадідусеві це вдалося!
– Так, але він був генієм. “Магом з провулка Лева”. Я б так ніколи не зміг, навіть якби сто років експериментував.
– А звідки в тебе взагалі взявся цей сік? – спитав я.
– Я ж тобі розповідав, – сказав тато. – Мені подарувала його одна старенька жіночка. При цьому вона робила таємничі натяки. Мовляв, твій прадід випробував цей сік на ній чи щось подібне. Підозрюю, що вона теж колись була собакою.
– А чому вона тоді знов не перетворилася на собаку, коли дія соку припинилася? – спитав я.
– У неї було його багато. Ціла величезна пляшка, – відповів тато. – Коли вона відчувала, що дія соку закінчується, їй було досить лише випити ковток, і вона знову ставала людиною.
– Але тепер вона знов собака, – сказав я. – Якщо пан Белло перетворився назад, то й вона теж. Адже вона віддала весь свій сік тобі.
– Ні, ні. Вона відлила собі пляшечку і сховала на кухні. Про всяк випадок, сказала вона… – промовив тато, а тоді замовк і подивився на мене великими очима. – Це означає… це означає, що в неї ще є трохи цього соку! – вигукнув він.
– Якщо в неї ще є трохи соку, то нам треба лише попросити в неї одну чайну ложечку. Цього досить. Вона нам не відмовить, – сказав я.
Тато раптом немов на світ народився. Де й поділася його пригніченість!
– Геніальний план! – підскочив він. – Ми змішаємо сік з водою. І Белло вип’є його на очах у пані Синеліхт. Вона побачить, як він знову перетворюється на пана Белло, і буде змушена мені повірити!
Увесь цей час Белло сидів біля них і уважно слухав, але тепер енергійно замахав головою: здається, він зовсім не був у захваті від цієї ідеї.
– Це означає “ні”? Хіба ти не хочеш стати людиною? – здивувався тато.
Белло знову похитав головою.
– Але ж бути людиною – це так гарно, – спробував переконати його тато. – Бути людиною – це навіть дуже добре! Ти знову зможеш ходити на двох ногах! І носити одяг. І гарні черевики. Тебе пускатимуть на концерти, ти слухатимеш музику. Хіба це не чудово? І в тебе будуть не просто лапи, а руки з пальцями, і ти зможеш тримати, наприклад, ложку…
Я помітив, що це не найпривабливіші аргументи, і перебив тата.
– Ти знову зможеш розмовляти з нами, Белло, – сказав я. – Ми знову розумітимемо тебе, коли ти захочеш нам щось сказати.
Над цим Белло задумався. Але тоді знов-таки похитав головою, ніби хотів сказати: “Це було б непогано, але я все одно залишуся псом”.
– І що нам тепер робити? – спитав тато. – Якщо він відмовляється випити сік, то наш чудовий план нічого не вартий. Ти розумієш, чому він не хоче стати людиною?
– Здається, так, – сказав я. – Справа в тім, що Белло закоханий.
Белло енергійно закивав головою.
– Он воно що. Отже, цей пес не хоче, аби пані Синеліхт переконалася, що я сказав правду! – Тут тато розгнівався. – Белло не може допустити, щоб пані Синеліхт знову почала приязно до мене ставитися!
– Ні, тату, все не так! – заперечив я. – Він більше не закоханий у пані Синеліхт. Як пес він закохався в коллі. Він знає її вже досить давно.
– У собаку? – спитав тато. – Тоді все марно. Якщо Белло не вип’є соку, весь наш план – псові під хвіст.
– У мене теж є геніальна ідея! – сказав я й усміхнувся татові.
Я нахилився до Белло й пошепки розповів йому на вухо свій план. Пес уважно вислухав мене, а тоді поглянув мені в очі й кивнув.
– Добре, тату. Тоді візьмемо завтра плящинку, підемо до бабусі й попросимо, щоб вона відлила нам трішки блакитного соку, – сказав я.
– Як… що… чому? – затинаючись промимрив тато. – Але Белло…
– Не хвилюйся, Белло вип’є сік, – запевнив я. – Правда, Белло?
Пес кивнув.