Наступного ранку Зіркер знову вивісив на скляних дверях аптеки табличку “Тимчасово зачинено”. Макс і пес стояли поряд і спостерігали за тим, як він це робить.
Тільки-но вони всі втрьох хотіли вирушити в дорогу, як нагодилася пані Ліссенков.
– А ваша аптека інколи буває відчинена, пане Зіркере? – спитала вона. – Чи “Тимчасово зачинено” означає у вас, що тим часом у вас уже повсякчас зачинено? Може, вам варто було б виготовити табличку “Тимчасово відчинено”?
– Доброго ранку, пані Ліссенков. Нині четвер! Я геть забув, що відтепер ви знову прибиратимете в нас. Ось ключ від помешкання, можете починати, – сказав Зіркер. – Це й справді кумедно, що ви завжди приходите саме тоді, коли я маю поважну причину, щоб зачинити аптеку. Ми з Максом мусимо відлучитися в надзвичайно важливій справі.
– Знову проблеми з добривом? – спитала вона.
– Так. У певному розумінні, – відповів Зіркер.
Макс запитав:
– Пані Ліссенков, як вам подобається Белло?
– А, то це і є твій песик, – сказала пані Ліссенков. – Дуже гарна тваринка!
Макс звернувся до Белло:
– Подякуй пані Ліссенков. Якби не вона, тато ніколи не дозволив би мені завести собаку.
Белло пішов до пані Ліссенков і простягнув їй праву передню лапу. Вона спантеличено потисла її.
– І всього цього ти навчив песика за такий короткий час! Нечувано!
А тоді погладила Белло по вухах і запитала в Зіркера:
– А хіба ваш син не мав би зараз бути в школі?
– Взагалі-то так, – відповів Зіркер. – Я напишу вчительці записку. Сьогодні Макс мені конче потрібний.
– Ну, то не буду вас більше затримувати. Піду до роботи. Успіхів вам! – сказала пані Ліссенков і відчинила браму. Перед тим як зайти на подвір’я, вона ще раз обернулася. – Вашому собаці обов’язково треба помити вуха.
Коли пані Ліссенков зникла за дверима під’їзду, Макс спитав:
– Тату, а куди ми, власне кажучи, йдемо?
– Добре запитання! – сказав батько. – Саме в цьому-то й полягає проблема. Не маю й гадки, де нам шукати цю бабусю. Треба спитати пана Рюдіґера, мого перукаря. Перукарі завжди все знають.
– А чому ти не запитав пані Ліссенков? – здивувався Макс. – Вона ж теж завжди все знає!
– Варто спробувати, – сказав Зіркер. – Ходімо ще раз нагору.
Пані Ліссенков саме почала чистити килим у вітальні. Злякавшись гуркоту порохотяга, Белло вистрибнув на канапу.
Пані Ліссенков осудливо похитала головою.
– І ви дозволяєте собаці вилазити на чисту канапу? – Вона намагалася перекричати гудіння. – Від цього на подушках залишатиметься собача шерсть!
– Нічого страшного! – гукнув Зіркер. – Зараз у нас інші проблеми.
– Проблеми? – зацікавлено спитала вона й вимкнула порохотяг. – Розповідайте!
– Ми шукаємо одну стареньку жіночку з коротким сивим волоссям. Вона завжди ходить у кожусі, – пояснив Зіркер.
– У кожусі? Зараз, у цю пору року? – здивувалася пані Ліссенков. – Тоді в неї такі ж дивні звички, як і в тої пані, яка мешкає там внизу, біля річки. Тої, що ночами виє на місяць.
– На місяць? – вигукнув Зіркер. – Це ж та жінка, яку ми шукаємо! Ви знаєте, де вона мешкає?
– Я знаю, де мешкає кожен у цьому місті, – не без гордості заявила пані Ліссенков. – Адже я живу тут понад шістдесят років.
– І де вона мешкає? – спитав Зіркер.
– Внизу на річці є старий шлюз, – почала пані Ліссенков.
– Там, де маленький дерев’яний місток? – уточнив Макс.
– Саме так, – підтвердила пані Ліссенков. – Поряд зі шлюзом ви побачите великий сад, а в глибині саду – двоповерховий будиночок. Він належить їй. Там вона й мешкає.
– Дякуємо, пані Ліссенков! Ви нам справді дуже, дуже допомогли, – сказав Зіркер. – Зараз ви підете на кухню і зварите собі гарну запашну каву, гаразд? А ми негайно вирушаємо в гості до загадкової літньої дами.
Вже через п’ятнадцять хвилин Зіркер, Макс і Белло стояли перед хвірткою. В глибині саду виднів будиночок, про який казала пані Ліссенков. Поряд із залізним, напівзаіржавілим замком висіла табличка. Букви на ній уже трохи пожовтіли. Зіркер нахилився ближче і прочитав уголос: “Б’янка фон Альтенштайн”.
– Другий приплід! – з виглядом знавця пробурмотів Макс.
Хвіртка була не зачинена. Зіркер, Макс і Белло пройшли посипаною піском стежкою до входу в будинок. На дверях таблички з іменем не було. Натомість поряд з дверима був дзвінок. Зіркер натиснув на кнопку дзвінка й прислухався. Ані найменшого звуку. Він подзвонив ще раз, а тоді ще раз. Ніхто не відчинив.
Раптом ззаду пролунав чоловічий голос:
– Ви до пані Альтенштайн?
Гості обернулися. З-за огорожі, яка відділяла бабусин сад від сусідньої ділянки, вистромилась голова старенького пана. Про те, що пан цей був старенький, свідчили зморшки на обличчі та сиве волосся, яке віночком оточувало його лисий, почервонілий від весняного сонечка череп. Сусід саме підстригав живопліт. Ліворуч він уже був акуратно підрівняний. Праворуч галузки ще стриміли навсібіч.
– Так, до неї, – відповів Зіркер.
– Ви її родичі? – допитувався сусід.
– Родичі? Ні, радше знайомі, – сказав Зіркер.
– То ви ще не знаєте? Пані фон Альтенштайн померла. Позавчора був похорон.
– Померла? Справді? – розпачливо промовив Зіркер і сів на ґанок.
– Померла? – й собі перепитав Макс.
– Вас це, здається, добряче сильно вразило, – співчутливо сказав чоловік. – Не сумуйте аж так. Вона була дуже старенька. Всі рано чи пізно помруть. Коли помирає молода людина, то й справді шкода. А для таких старих, як ми, це радше полегшення.
– Вона померла. Все марно, – пробурмотів Зіркер.
Старий запитав:
– Почекайте хвилинку. Я зараз щось винесу.
– Так, так. Ми трішки посидимо тут, – сказав Зіркер.
Голова чоловіка зникла за огорожею.
Макс і Зіркер сиділи на сходах, а Белло тим часом досліджував сад, обнюхуючи все навкруги. Він зник за будинком, та раптом прибіг назад, схопив Зіркера зубами за холошу штанів і потягнув.
– Белло, облиш! – наказав Зіркер. – Я не маю охоти з тобою бавитись. Мені зараз не до того.
– Тату, мені здається, він хоче тобі щось показати, – вигукнув Макс. – Куди ти нас ведеш, Белло?
Белло помчав уперед, забіг за ріг, штовхнув мордою двері веранди й зник усередині.
– Белло з’ясував, що двері відчинено, – тихо промовив Макс і навшпиньки пішов за собакою. Сусідові не конче треба знати, що вони вдираються в чужий дім.
Зіркер пішов за ними.
– Пошукаймо кухню й холодильник, – прошепотів він. – Хутко, поки не повернувся сусід.
Перші двері вели в спальню, наступні – у щось на кшталт вітальні, де на підлозі валялася купа подушок і ковдр. За третіми дверима вони нарешті знайшли кухню. Біля стіни стояв великий старовинний буфет із розмальованими дверцятами. Проте, хоч як вони шукали, пляшкою з блакитним соком ніде й не пахло.
Після невдалих пошуків вони вийшли з дому ще сумніші, ніж перед тим, сіли на ґанок, щоб дочекатися старенького сусіда.
За якийсь час його голова знову вигулькнула з-за живоплоту.
– Чи міг би я попросити вас про одну послугу? – запитав він.
– Про що йдеться? – поцікавився Зіркер.
– На зворотній дорозі ви, мабуть, проходитимете середмістя, – сказав старий.
– Так, ми й самі мешкаємо в середмісті, – кивнув Зіркер.
– Дуже добре. Чи можете ви передати від мене дещо одній людині? Розумієте, мене вже не дуже слухаються ноги. Справа в тому, що пані фон Альтенштайн незадовго перед смертю попросила мене, щоб я пішов до аптекаря Зіркера і дещо йому відніс.
– До Зіркера? – вигукнув Зіркер. – Та це ж я! Я – аптекар Зіркер!
– Який збіг! – утішився старенький сусід. – Отже, ця річ відразу потрапить у потрібні руки.
– А що це? – нетерпляче запитав Макс. – Що ви нам маєте передати?
– Ось, цю пляшку, – сказав чоловік і простягнув через паркан велику пляшку, майже по вінця наповнену блакитною рідиною. – Аптекар знатиме, навіщо цей сік, сказала вона.
Зіркер обережно прийняв цінний дарунок.
Старенький чоловік сказав:
– Дуже вам дякую, що ви забрали в мене цю пляшку! Тепер мені не треба вибиратися до міста.
– Нема за що дякувати. Ми тішимося, що змогли вам допомогти, – сказав Макс. – Правда, тату?
– Правда. Не знаю, чи існує ще щось, що втішило б мене зараз більше, ніж це, – відповів Зіркер.