Щойно пані Синеліхт повернулася з роботи, як у двері її квартири подзвонили. Вона відчинила. На порозі стояли Зіркер, Макс і пес Белло. Зіркер тримав у руці маленьку порцелянову мисочку, Макс перекинув через руку аптекарський халат.
– Слухаю вас! – сказала вона.
– Пані Синеліхт, – почав Макс, – тепер тато нарешті зможе вам довести, що не хотів вас образити. І не брехав. Можна нам зайти?
На мить пані Синеліхт завагалася. Тоді поглянула на Зіркера і сказала:
– Не знаю, що за дивну гру ви тут знову замишляєте. Але добре, заходьте!
– Дякую, пані Синеліхт, – сказав Зіркер, і всі троє попрямували слідом за господинею до вітальні.
– Прошу сідати, – сказала вона. – Ось тут, на канапі є місце, – сказала вона, показавши на канапу з квітчастим візерунком.
Зіркер і Макс сіли. Макс поклав біля себе аптекарський халат, Зіркер не випускав з рук порцелянової мисочки. Пані Синеліхт сіла навпроти у фотель.
Белло, почувши слово “місце”, ліг на підлогу. Зрештою, він міг трохи полежати, адже перед перетворенням пса на пана слід було ще дещо обговорити.
– Пані Синеліхт, ви не хочете мені повірити, що цей пес був паном Белло, – почав Зіркер і показав на собаку. – Ви думаєте, що я з вас насміхаюся…
Пані Синеліхт знервовано подивилася на стелю й зробила застережний рух рукою.
– Будь ласка, не починайте знову цю історію, – сказала вона. – Якщо ви хочете перепроситися, то я з радістю прийму ваші вибачення. Ми дорослі люди і, звісно ж, зуміємо помиритися. Але, прошу вас, більше жодних побрехеньок!
– Але я якраз і хочу довести вам, що це не побрехеньки! – вигукнув Зіркер. – Ходи сюди, Белло, вставай!
Але встала й пані Синеліхт. Макс відчув, що зараз вона вижене непроханих гостей.
– Пані Синеліхт, погляньте, будь ласка, – квапливо втрутився Макс і наказав собаці: – Белло, ходи до мене і покажи мені праву лапу!
Белло підійшов до Макса і підняв праву передню лапу.
– А тепер ліву! – сказав Макс, і Белло підняв ліву передню лапу.
– Неймовірно! – Пані Синеліхт знову сіла. – Небачені успіхи в дресируванні!
– Це не дресирування, пані Синеліхт, – сказав Макс. – Пес розуміє все, що ми говоримо, бо був людиною. Дивіться: Белло, пані Синеліхт гарна?
Пес кілька разів енергійно кивнув головою.
– Чи вірить пані Синеліхт, що ти був людиною?
Пес заперечно похитав головою.
– Тепер я справді не розумію… – почала пані Синеліхт, але не закінчила цього речення. Очевидно, вона не знала, що й казати.
Зіркер встав і поставив маленьку порцелянову мисочку на підлогу. У ній була блакитна рідина.
– Люба пані Синеліхт, а тепер стежте уважно, – сказав він. – Тут, у цій мисочці, є сік, про який я вам розповідав. Зараз Белло вип’є цей сік і…
– Зажди, тату! – вигукнув Макс і прошепотів батькові на вухо: – Як краще поставити Белло, так чи так?
– Так чи так? – перепитав тато, не розуміючи, про що йдеться.
– Я маю на увазі, коли він знову стане людиною, то він же спочатку буде зовсім голий. То як краще, щоб вона його побачила: ззаду чи спереду?
– Складне запитання, – прошепотів у відповідь Зіркер. – Гм… Можливо, нехай він ліпше повернеться до неї спиною. А тоді ти одразу ж одягнеш на нього аптекарський халат. Ми ж для цього його й узяли.
– Гадаю, було б неввічливо демонструвати пані Синеліхт задок пана Белло, – прошепотів Макс.
– Може, ти й маєш рацію… – засумнівався Зіркер. – Знаєш, мабуть, тримай халат так, щоб вона побачила Белло, аж коли він повністю перетвориться. – А вголос сказав: – Ну, Белло, можеш пити!
Пес нахилив морду до миски й почав жлуктити блакитну рідину.
Протягом деякого часу нічого не відбувалося. А тоді Белло почав видавати дивні звуки. Вони виходили з усього його собачого тіла. Немов хрумтіли кістки. Точнісінько такі самі звуки, як і тоді в підсобці аптеки, коли Белло перетворився на людину вперше. Пес ріс і ріс, шерсть поступово зникала, морда втягнулася, знову стала людським обличчям, Белло випростався – і незабаром перетворився на голого волохатого чоловіка в собачому нашийнику.
Коли раптом голова чоловіка вигулькнула над краєм халата, пані Синеліхт перелякано зойкнула.
Макс швидко накинув на пана Белло аптекарський халат.
Пан Белло опустив голову і, розглядаючи своє тіло, захоплено промовив:
– Пан Белло лудина. Пан Белло зноу лудина. – Він підійшов до пані Синеліхт, простягнув їй руку і привітався: – Добри ден, дуже приємно!
Спочатку пані Синеліхт нічого не сказала. Вона немов приросла до свого фотеля і сторопіло витріщилася на пана Белло.
Трохи згодом вона поволі простягла долоню, недовірливо похитала головою й потисла панові Белло руку.
– Не можу повірити. Це немов чари. Як таке може бути? – спитала вона. – Я бачила це на власні очі і все одно не можу повірити.
Зіркер, посміхаючись, стояв поряд з нею і з задоволенням спостерігав за її спантеличенням.
– Ну? Тепер ви мені вірите? – запитав він.
Пан Белло поплескав пані Синеліхт по плечі й промовив:
– Тато Зіркер не брехау!
Зіркер не міг стриматися, щоб не виправити пана Белло.
– Тільки Зіркер, без “тато”! – прошепотів він.
Пані Синеліхт підвелася й підійшла до Зіркера.
– Отже, таки була до вас несправедлива. Не вам треба вибачатися, а мені. Дуже шкодую, дуже шкодую, – сказала вона. – Як я можу це виправити?
Зіркер узяв її за руку.
– Чи те, що ви сказали, виходячи з ресторану, усе ще залишається в силі?
– А що я тоді сказала? – спитала вона. – Я була така схвильована й обурена. Не пригадую, що я наговорила.
– Ви сказали: “Завжди я закохуюся не в того, в кого треба”, – нагадав їй Зіркер.
– Неправда, – запротестувала пані Синеліхт.
– Ні, правда. Я добре почув, – сказав Зіркер.
– Я не це маю на увазі: все-таки я не завжди закохуюся не в того, в кого треба. Цього разу це, мабуть, саме той, що треба.
– Ходімо! – звернувся Макс до пана Белло. – Пора залишити їх наодинці. Ми їм тільки заважаємо. У кіно на цьому місці показали б обійми, а потім поцілунок.
Макс підняв з підлоги порцелянову мисочку і разом з паном Белло вийшов з квартири.
У дверях він ще раз озирнувся.
– Ну, що я тобі казав, Белло? – засміявся він. – Все точнісінько як у кіно!