Повернувшись додому, пан Белло одразу ж схопив пляшку з чарівним соком, відлив приблизно чайну ложечку блакитної рідини в маленьку порцелянову мисочку і долив до неї склянку води.
– Ти що, хочеш піти отак? – спитав я його.
– Так? – перепитав він.
– Ходи, спочатку ми тебе пристойно вдягнемо. Ти ж не можеш вийти на вулицю в цьому халаті.
– Але пан Белло вже був на вулиці в цому халаті, – заперечив він.
– Так, але тоді це закінчилося тим, що тебе затримала поліція, – нагадав йому я. – Ти що, хочеш знову опинитися в поліційній дільниці?
– Пан Белло не хоче опинитиса, – відказав він і слухняно пішов за мною до татової спальні. Вдягання не справляло йому труднощів, але із взуттям були проблеми. Перебуваючи в собачій подобі, він, мабуть, цілком забув, що люди носять черевики. Він скавулів, як першого разу, стогнучи, дибав по вітальні, піднімав ноги, мов чапля.
– Тепер ти виглядаєш набагато ліпше. Так ти не привертатимеш до себе уваги в парку. У тебе є всі шанси, – запевнив пана Белло я. Тут мені спало на гадку щось дуже важливе: – Тобі треба сукню!
– Сукну? – перепитав пан Белло. А тоді второпав. – Так, прауда. Сукну!
– Подивися вгорі на татовій шафі! – наказав я йому. – Я не дістаю, ще замалий. Там угорі має стояти коробка.
Пан Белло зняв із шафи коробку й поставив її на татове ліжко. Спочатку я витер покришку, бо коробка була вкрита пилюкою, а тоді відкрив її.
Я не помилився. Всередині лежала сукня, яку мама носила багато-багато років тому. Здається, коли була заручена з татом. Потім вона стала їй затісна, і мама зібралася порізати її на ганчірки і чистити нею черевики, але тато не дозволив і сховав сукню в коробці на шафі. І забув про неї.
– Так, тепер можеш іти, – сказав я. – Щасти тобі, пане Белло!
– Дякую, Максе, – сказав він і спробував лизнути мене в обличчя.
– Та добре вже, – відсахнувся я й засміявся. – Іди вже нарешті!
– Пан Белло іде вже нарешти, – кивнув пан Белло.
Я відчинив йому двері. Закинувши собі сукню на шию, мов шарф, він обережно, двома руками поніс порцелянову мисочку.
Коли тато й пані Синеліхт спустилися в нашу квартиру, надворі вже стемніло.
– Ми з Вереною вирішили сьогодні ввечері відсвяткувати тут наше примирення, – сказав тато. – За гарною вечерею і пляшкою шампанського.
– З Вереною? – перепитав я. – А, он що, так, розумію!
– Ти теж можеш називати мене Верена, – сказала пані Синеліхт.
Тато роззирнувся й запитав:
– А де ж наш пан Белло?
– Він гуляє. У парку. Він там має з кимсь зустрітися, – пояснив я.
За інших обставин тато обов’язково поцікавився б, з ким це раптом зустрічається пан Белло. Але зараз тато так захопився надзвичайно важливою справою – обміном закоханими поглядами з пані Синеліхт, – що навіть не слухав як слід і лише неуважно повторив:
– А, так, у парку…
Коли ми сіли вечеряти – тато саме відкорковував пляшку шампанського, – пролунав дзвінок у двері.
– Максе, відчини, будь ласка. Це, мабуть, пан Белло, – сказав тато і вистрілив корком у стелю.
Це й справді був пан Белло. Але не сам.
Разом з ним у двері ввійшла симпатична молода жінка. Вона мала гарне хвилясте рудувате волосся, перев’язане яскравою бузковою стрічкою, яка не дуже пасувала до її рудої шевелюри.
Тато забув про шампанське і дещо розгублено запитав:
– А це хто?
– Моя диучина, – гордо заявив пан Белло.
– У тебе є дівчина? – здивувався тато.
– У тебе теж, – відповів пан Белло й усміхнувся до пані Синеліхт.
– Я… отже, я не знав, що в тебе є подруга, – сказав тато. Він кивнув жінці: – Підійдіть ближче.
Я стояв поряд з гостями, бо відчиняв їм двері, і почув, як пан Белло прошепотів:
– Дати руку. Луди не облизуют обличча!
Рудоволоса жінка простягнула татові руку.
– Молодец, – похвалив її пан Белло. Правда, тато не встиг потиснути їй руку, бо вона швиденько забрала її назад.
– Як вас звати? – поцікавився тато.
– Мене звати Адрієна фон Ешенгайм, – промовила вона.
– Привіт, Адрієно, – сказав я і підморгнув панові Белло.
– Ти її знаєш? – спитав тато.
– Так, ми вже одного разу бачилися, – відповів я. – У парку.
– У вас дуже гарна сукня, пані фон Ешенгайм, – сказав тато. – Щось вона мені нагадує…
– Тато Зіркер нас погодує? – спитав пан Белло, поглядаючи на накритий стіл.
Цього разу тато не став пояснювати панові Белло, що він не його тато, а мій. Тато мав набагато важливішу проблему.
– Скажи-но, пане Белло, ти, мабуть, хочеш і далі мешкати в нас, як і раніше? – почав він.
– Так, пан Белло мешкае в Макса, – кивнув пан Белло.
– А твоя дівчина? – допитувався тато.
– Теж мешкае в Макса, – відповів пан Белло.
– Пане Белло, це неможливо, – сказав тато. Він зніяковіло поглянув на подругу пана Белло. – Ви мусите це зрозуміти.
Пані Синеліхт, яка дотепер мовчала й здивовано слухала, прийшла татові на допомогу.
– Це й справді неможливо, пане Белло, ти мусиш з цим погодитися, – сказала вона. – Двоє дорослих людей разом з Максом у дитячій кімнаті… Як ти це собі уявляєш?
Пан Белло з нещасним виглядом позирав то на одного, то на другого.
– Неможливо? – перепитав він.
І тут настав час утрутитися в розмову мені. Я сказав:
– У мене ідея!
Всі подивилися на мене.
Я спитав:
– Як вам такий варіант: пані Синеліхт, тобто Верена, переїжджає до нас із татом, а Белло і його дівчина оселяються у квартирі на третьому поверсі? Вона ж звільниться. Чи це не розв’язало б проблему?
Тато подивився на Верену і сказав:
– Особисто я не мав би жодних заперечень проти такого розв’язання.
Верена трішки зашарілася й відповіла:
– Добре. Я над цим поміркую.
І врешті-решт усе сталося точнісінько так, як я запропонував!
