Одного дня Тимко потай від мами вирішив попливти в Саргасове море. Він ніколи там ще не був, тому пильно дивився на компас і постійно виправляв свій курс згідно з вказівками стрілки.
– Матуся казала, що це дуже цікаве море. Воно не має берегів і так густо поросло водоростями, що здалеку скидається на зелені луки, – бурмотіло китеня.
Та не думай, що Тимко плив туди на екскурсію. Зовсім ні! Він мріяв побачитися зі Старою Каракатицею й випросити в неї пару літрів чорнила. (Навіщо йому знадобилося чорнило? Відповідаю: для того, щоб забруднити остогидлу мачулу-лоскотуху. Для чого ж іще?)
Зустрілися вони в самісінькому центрі моря, там, де водорості сплелися так густо, що утворили справжній острівець. Стара Каракатиця любила полювати в цій місцині.
Тимкові пощастило – Каракатиця добре пообідала й була в пречудовому гуморі. До того ж стара хитрунка завжди ставилася до китової родини з повагою, тому щедро обдарувала китеня – дала аж дві великі банки найчорніших чорнил.
Додому Тимко повертався, обвішаний скляними банками. Щоправда, зовсім з того не тішився. Тимко був гарним китеням. Він чемно вітався зі знайомими, завжди користувався носовичком і ніколи не спізнювався на обід. А тут обдурив Стару Каракатицю – сказав, що чорнило потрібне матусі, аби пофарбувати пластинки китового вуса в модний колір.
Тимкові стало так соромно, що й на своє відображення у воді йому було бридко дивитися. З відрази до себе він навіть очі заплющив. Але із заплющеними очима не дуже-то й розплаваєшся.
Сам знаєш, як воно ходити навпомацки, коли геть нічого не видно. Обов’язково когось штовхнеш чи стукнеш. От і Тимко налетів на Рипучий Корабель і мало не розчавив його разом із капітаном Хвальком-Теревенькою.
Від зіткнення скляні банки задзвеніли й розбилися. У повітря злетів чорнильний фонтан, зафарбувавши все навколо в чорний-пречорний колір. У цій непроглядній пітьмі тільки й було чути, як фиркає розгублене китеня й обурено рипить корабель.
– Тайфун, буран і торнадо! Який морок! Корабель може налетіти на риф!.. Здається, вже налетів… SOS! SOS! Рятуйте наші душі! – репетував капітан Хвалько-Теревенько. Він зчинив такий галас, що наляканий Тимко кинувся приводити все до ладу. Дмухнув кілька разів, мотнув хвостом, ляпнув плавцями… і швиденько розігнав чорнило. Вода знову стала чистою і блакитною.
– Ура! – радісно загорлав капітан Хвалько-Теревенько. – Ми живі! Не на тих нарвалися! Нас не потопиш!
А Тимко плив і думав: «Добре, що чорнило розлилося. Не треба буде брехати матусі. А я можу… можу просто з’їсти ту мачулу! Тоді її ніхто й ніколи не знайде».