Капітан Хвалько-Теревенько ближче присунувся до столу, розклав перед собою папір, олівець і почав розпитувати Тимка про події, що відбуваються в океані.
– Розумієш, для газети мені потрібні різні цікаві подробиці, – пояснив Хвалько-Теревенько. – Про врятованих оселедців я вже писав. Хотілося б чогось неймовірного, захоплюючого. Щоб мої читачі аж рота роззявили від несподіванки. Дуже-бо хочеться стати головним в океані постачальником новин. І щоб газета моя стала найпопулярнішою, тоді я прославлюся, – і додав тихенько: – А без новин мені каюк. Хоч «качку» запускай!
– А куди ви її запускатимете? – здивувався Тимко.
– Ех ти, неук! Це не справжня качка. У нас, журналістів, – споважнів капітан, – «качкою» називається… ну-у… не зовсім правдива новина.
– Не зовсім правдива? – здивовано перепитав Тимко. – А мої батьки вірять усьому, про що в газетах пишуть.
Китеня спохмурніло.
– І багато таких «качок» ви вже запустили?
Капітан зніяковів.
– Та це я так, пожартував. Хотів тебе заохотити, щоб жодної чутки не пропустити. Ось, наприклад, що ти знаєш про… – він озирнувся, – про лютого кальмара Архітеутиса, якого навіть чайки бояться? А чайок будь-ким не застрахаєш!
Тимко аж закачався з реготу.
– Жодного кальмара на прізвисько Архітеутис насправді не існує! – почав він пояснювати капітану. – А існує він тільки в балачках старих каракатиць та в байках для пустунів. Батьки не хочуть, щоб дітлахи плавали бозна-де і бозна-куди без їхнього дозволу, от і вигадали казочку про жахливу потвору, – і таємничо прошепотів: «Кажуть, що спервовіку живе той велетень у безодні океану, і такий він лихоокий та крижаносердий! Очі в нього як дві білі тарелі, і в роті в нього чорно, і серце в нього гадюче. А як гляне – то навіть у китів молоко кисне».
Хвалько-Теревенько тривожно подивився на всі боки і тремтячим голосом запитав:
– Кого ж той гаспид їсть?
– Кожного, хто опиниться в кальмара на шляху, коли той виринатиме зі своєї безодні!
– Ох! – сполотнів капітан. – А де та безодня? Нам би з кораблем координати знати, щоб обминати те місце десятою дорогою.
– Ге-ге! Хто ж його знає? – здивувався Тимко. – Чудовиська ж не існує, от батьки й вигадують кожен своє місце в океані. Мої, наприклад, кажуть що живе воно в Маріанській западині.
– Хижа й хивок[1]! Ти так добре малюєш того Архітеутиса, що я ладен повірити, буцімто почвара й справді існує, – зіщулився зі страху капітан.
– Так, з мене пречудовий казкар, – запишався Тимко. – Ви мені потім нагадайте, я багато теревеньок знаю: і чому вода в океані солона, і як кит велетнем став, і про винахідливого білька. А ще можу влаштувати зустріч із нашим далеким родичем – кашалотом Кирилом. Він найвідважніший в океані боєць. Та й, мабуть, найсильніший. Давним-давно, коли мене ще й на світі не було, він мою маму від косаток врятував… На жаль, зараз більше не маю часу балакати – до дому далеченько, а обід скоро. Бувайте!
Китеня попливло, а капітан, не гаючи часу, заходився щось швиденько писати. Тобі цікаво, про що він писав? Не суши собі голову. З газети дізнаєшся.
[1] Хижа – вітер зі снігом на Камчатці. Хивок – легкий вітер на Білому морі.