Капітан Хвалько-Теревенько зручненько вмостився в м’яке крісло й запалив люльку, аж тут невгамовний Тимко почав гасати навколо, радісно підстрибуючи й розбризкуючи воду. Рипучий Корабель захитався на хвилях, а капітан ледь не загубив свою люльку.
– Ой-йой! – перелякано зойкнув Хвалько-Теревенько. –Спокійно, друже! Ти стаєш таким великим, що кожен твій рух загрожує нам катастрофою.
– Хіба ж я великий? – здивувався Тимко. – От мій тато… А мій дідусь був ще більший… А прадід…
– Стривай, – урвав його спогади капітан. – Краще розкажи, чи завжди кити були такі величезні.
– О, про це дідусь мені разів із двадцять розповідав. Це моя улюблена сімейна історія. Ось, слухайте!
Було це дуже давно, так давно, що про це вже й забули. Жив собі в морі-океані Крихітка Кит. Тоді кожен мальок здавався могутнім богатирем поряд із ним, тому нахабні риби частенько віднімали в Крихітки обід, ще й кепкували з нього.
Довго терпів Крихітка Кит, схуднув так, що зі своєї шкурки ледь не випадав. От і вирішив: «Краще й не жити, ніж так мучитись! Попливу до Розбійницьких Рифів, де полює Тигрова Акула. Нехай вона мене з’їсть!»
Пливе Крихітка й довкола дивиться – яка краса! Сонячні промінчики пронизують воду до самого дна, стрибають по камінчиках, бігають по білому піску. Підводна течія колише водорості – здається, ніби вони виконують якийсь дивовижний танок. А між водоростей снують барвисті рибки, шукаючи, чим би поласувати.
Серце в Кита затріпотіло від щастя.
– Чого це мені заманулося до Акули податися? Так гарно навкруги! Живи собі й радій.
І вирішив Крихітка Кит повернутися додому, але втомився дорогою і зголоднів.
– Їсти дуже хочеться, – зітхнув Кит. – Час обідати, та де ж той обід відшукати?
Аж гульк – біля камінця красива мушля лежить, а в цій мушлі ікринка.
– О, хтось мені обід приготував! Наче в казці… – зрадів Кит. – А може, цю ікринку хтось загубив? Може, хтось її шукає?..
Не встиг добре помізкувати, як почувся страшенний гуркіт.
«Небезпека! Треба сховати знахідку!» – подумав Кит і швидко притрусив мушлю піском.
– Гей, миршавий, пливи-но сюди! – пробасував хтось за мить.
Крихітка Кит озирнувся й затремтів: просто над ним була здоровезна паща Тигрової Акули!
– Д-д-добридень, ясновельможна панно! – затинаючись мовив Кит. – Р-р-радий із вами зустрітися!
– Ніколи мені з тобою базікати! – гарикнула Акула. – Ану відповідай: чи не бачив красивої мушлі з ікринкою?
– Авжеж, – відказав Кит, – бачив. Далеченько звідси, біля Чорних Скель.
– Го-го! – загиготіла Акула. – Як старанно вони її ховали! Тиждень метушилися, а я за годину знайшла! Теж мені, розумахи! Зараз з’їм королівну й царюватиму в морі-океані.
Крихітка Кит отетерів:
– Кого це ви хочете з’їсти?
– Не лізь у чужі справи – здоровішим будеш. Інакше… – Акула лиховісно клацнула зубами, крутнулася і хутко попливла до Чорних Скель.
«Що ж робити? – замислився Кит. – Де знайти невідомих істот, які сховали королівну-ікринку?»
Його роздуми перервав гомін – сам Оселедцевий Королевич із почтом плив до нього. Королевича впізнає кожен, навіть той, хто ніколи його не бачив, бо такої чудової прикраси на голові більш ні в однієї риби немає.
Оселедцевий Королевич глянув на Крихітку і спитав:
– Мій добрий підданцю, чи не бачив ти красивої мушлі, в якій…
–…ікринка лежить? – підхопив Кит. – Як дивно! Спочатку Акула її розшукувала, а тепер ви.
– Тигрова Акула? Мій лютий ворог? – скрикнув Королевич. – Що сталося з моєю дитиною? Відповідай!
– Все гаразд, – заспокоїв його Крихітка Кит. – Я встиг сховати мушлю. Ось вона!
І здмухнув піщинки…
До мушлі мерщій підпливла товста блискуча риба, схопила ікринку і поклала її за щоку.
– Не треба! – заплакав Кит. – Вона ж маленька!
– Не турбуйся, – лагідно посміхнувся Королевич. – Це риба-вихователь. У неї за щокою ікринка буде в теплі й безпеці.
– Як гарно все вийшло! – зрадів Крихітка.
Він низенько вклонився і зібрався повертатися додому, та Королевич зупинив його:
– Стривай! За шляхетний вчинок я хочу нагородити тебе, отож сповню твою найзаповітнішу мрію!
Тут Крихітка Кит відчув щось неймовірне. Йому здалося, наче весь підводний світ зменшується… зменшується…
– Отак завдяки Оселедцевому Королевичу мій давній предок Крихітка Кит став велетнем. Але не пихатим, а таким самим співчутливим і доброзичливим, як і був, – закінчив свою розповідь Тимко.
– От би й мені зустрітися з Оселедцевим Королевичем, – мрійливо зітхнув Рипучий Корабель. – Може б, перетворив мене на величезний Океанський Лайнер!..
– Ти що? – здивувався Тимко. – То ж було в які часи? У часи, коли існували чарівники. А зараз їх хіба знайдеш?
А капітан додав:
– Ти, мій плавунчику, і зараз гарний. Не треба тобі змінюватися.
– Авжеж, ми тебе й таким любимо, – запевнив його Тимко.
– Правда? – зрадів Корабель. – Ну, тоді ми ще поплаваємо!..
І він гордо розгорнув свої вітрила.
