Капітан Хвалько-Теревенько голосно чхнув, і на голову Йому впала бурулька. «Звідки в теплому океані взялася бурулька?» – запитає допитливий читач. Не дивуйся, друже. Сталося так, що Рипучий Корабель снив деякий час медовими та молочними ріками і заплив трохи далі на південь, аніж було варто. Тільки не на той південь, де пальми, слони й носороги, а на далекий південь, де айсберги, моржі, пінгвіни та інші, кому крижана вода до вподоби.
Капітан чхнув ще раз, і ще, і ще… З очей у нього потекли сльози, а обличчя стало червоним, як помідор.
– Мусони й пасати! – гнівався капітан. Вуса в нього взялися кригою й тихенько дзеленчали. – Ну що за життя? Пам’ятаю, як зараз: торік десятий понеділок зими припадав на п’ятницю, тож припікало так, що аж піт струмком. А тепер? Холоднеча – бр-р-р. Якби не вмів дрижати, то вмер би. Це ти винен! – дорікнув він Рипучому Кораблю.
Рипучий Корабель вмивався сльозами. Йому хотілося зітхнути, але він не міг – лід здавив його боки до нікуди.
«Пропали ні за цапову душу! – мізкував Корабель. – От зіштовхнуся з айсбергом, тільки тріски полетять. Що тоді бідолашний капітан робитиме?.. А себе як шкода… Шкода, що я нічого не встиг. Не встиг доплисти до Австралії, не познайомився з Білим Дельфіном, не побачив Великий Бар’єрний риф… Ехе-хе!»
Цей тужливий скрип почули пінгвіни, які жили близенько, серед крижаних торосів. Найсміливіший Пінгвін причвалав до краю крижини, побачив заплаканий Корабель і страшенно здивувався.
– Чого рюмсаєш? – поцікавився Пінгвін. – Поглянь, яка розкіш навкруги!
– Кахи-кахи! – кахикнув капітан Хвалько-Теревенько. – Для нас краса – це вітрила, що тріпочуть від подиху вітру, неозорий водний простір, швидкий рух і піна за кормою…
Пінгвін тільки знизав плечима.
– Кожен красу уявляє по-своєму, – сказав як відрізав.
Потім розвернувся кругом та пішов. Щоправда, ненадовго. За якихось десять хвилин він повернувся на чолі з цілою командою молодих сильних пінгвінів. Несподівані помічники одразу стали до роботи.
– Тільки фарбу не подряпайте! – попрохав Корабель.
– Я зараз їм допоможу, – заспокоїв його Хвалько-Теревенько. – Буду їм за старшого.
– Ви, шановний, краще пісню заспівайте, щоб працювалося добре, – порадив Пінгвін. – А ми й самі впораємося.
Капітан кахикнув, набрав молодецького вигляду і почав:
- Куй, куй, чобіток,
- Подай, бабо, молоток,
- Не подаси молотка,
- Не підкую чобітка!..
Пінгвіни працювали завзято, тож незабаром Рипучий Корабель вже гойдався на легких хвилях, а капітан Хвалько-Теревенько підняв догори палець – закликав вітер.
– Бувайте здорові! Добрий час і щасливої дороги! – замахали крилами пінгвіни.
– Красненько дякуємо! Хай буде у вас стільки ласки, як на тихім ставку ряски! – гукав капітан.
Коли пінгвіни зникли за небокраєм, капітан Хвалько-Теревенько ліг у гамак й спокійнісінько заснув. Заснув і Рипучий Корабель. Тільки маленькі хвильки своїми ніжними долоньками – плюх! плюх! – підштовхували Корабель у теплі краї.