Вітерець швидко біг темними сходинками хвиль. Маленький непосидько радів, що татусь Буревій і мама Тайфуниця полетіли до Арктики – провідати тітку Хурделицю, бо та здоров’ям заслабла від літньої спеки (воно ж і в Арктиці літо буває, хоча й не таке спекотне, як у нас).
Нарешті Вітерець мав слушну нагоду подивитися на вогні святого Ельма[1]. Як гарно ті вогники палахкотять на щоглах і реях Рипучого Корабля, коли загоряються вночі, серед темних вод океану!.. Про це не раз оповідало Вітерцю китеня Тимко. Вітерець запропонував мамі з татом помилуватися цим дивом, але батьки відмовилися летіти хтозна-куди.
І зараз щасливий Вітерець тішився дивовижним видовищем. Йому навіть спало на думку спіймати один вогник і зробити з нього ліхтарик. Вітерець ступив крок, другий… і почув чиєсь гукання:
– Агов! Чи є хтось поблизу?
Голос був тоненький і такий проникливий, що враз розбудив капітана Хвалька-Теревенька й Рипучий Корабель. Вогники налякано спалахнули й згасли, а Вітерець перелетів на навітряний борт Корабля, біля якого хтось борсався в темряві.
Капітан спросоння ледь не випав із гамаку, протер очі й озвався:
– А що за штукар вночі галайкотить, як рак у торбі?
– Це я, Крихітка Манта!
Поруч із Кораблем заплюскотіли хвилі, і з води вистрибнув маленький клаптик темряви з блискучими очицями.
– Чом тобі не спиться? –здивувався капітан.
– Я заблукала. Хотіла подивитися, в яку западинку сідає сонце. Цікаво ж, де воно спить, що їсть. Пливла собі швиденько, а наздогнати не зуміла. Воно, моторне, від мене втекло. А як споночіло, усе стало таке незнайоме… – тоненько квилила Манта.
– Хто це так репетує, що всіх розбудив? – з іншого боку Рипучого Корабля випірнув Тимко.
– Хай тобі й риба, й озеро! – скаламбурив Хвалько-Теревенько. – Усі наші зібралися, хай і ніч темна, а можна й далі язиком плескати!
– Не треба плескати, треба справу добру робити, маля додому повернути. Знаєте, як її матуся непокоїться? – відказав Тимко.
– Ну, то й проведи дитину, – позіхнув капітан. – А я далі спатиму. Дуже-бо сон гарний дивився…
– Згодна! – писнула Манта. – А поки ми пливемо, ти мені казочку розкажеш. Тільки страшну, щоб аж шкірі холодно стало.
– Краще веселу, – заперечив Рипучий Корабель.
– Краще повчальну, – порадив Капітан.
– Я казок багато знаю, – запевнив їх Тимко. – Буде і повчальна, і весела, і страшна. Слухай, Крихітко…
У великому-великому пралісі жило собі Винахідливе Білченя, якого звали Більчиком. Майструвало воно багато цікавих і корисних винаходів, а його спосіб «Як уникнути зустрічі з лисицею» уславив маленького фантазера на весь праліс. Все на світі знав Більчик, не знав лише одного: чому білки не плавають під водою, як риби.
– Яке неподобство, – обурювався він, – адже я так хочу познайомитися з тими, хто живе під водою. Чому ж я не можу цього зробити? Треба негайно вигадати щось мудре! Тоді я зроблюся Водяним Білченям і весь світ дивуватиметься з мене.
І почав Більчик думати-гадати, креслити-малювати, шишки рахувати, ночами не спати. І знайшов-таки вихід! (Цьому ніхто в пралісі й не здивувався, бо це ж справді було Винахідливе Білченя). Змайстрував Більчик пірнаючу тарілку, що могла плавати і занурюватися в найглибші водоймища. Зробив її з найміцнішої пластмаси, з прозорим куполом (щоб споглядати, як живуть риби, чим харчуються, де сплять).
Більчик дуже хвилювався перед першим зануренням: чи не протече тарілка? Але мужність і впевненість у своїх силах перемогли. Він щільно зачинив засув, увімкнув механізми і… Пірнаюча тарілка почала повільно опускатися в зеленкуваті води великої ріки, тієї, що текла прямісінько в море-океан.
Вода піднімалася все вище й вище. На якусь мить Більчик навіть заплющив очі, так страшно йому було. Та, коли пірнаюча тарілка спинила хід, подиву його не було меж. Він опинився на дні моря-океану! Навколо кружляли строкаті рибки. («Зовсім як пташки!» – подумав винахідник). А біля тарілки, обмацуючи носом купол, плавав справжній Дельфін. Він по-дружньому всміхався і кивав Білченяті головою.
Більчик здружився з Дельфіном. Щодня він поспішав на зустріч із приятелем, і Дельфін показував йому неймовірні речі. Більчик познайомився зі старим вченим Раком-самітником, побачив велетенську Чорну Перлину, побував у риб’ячій перукарні. А одного дня навіть заплив у пишний палац Оселедцевого Королевича, володаря Підводної Держави. От тільки із самим правителем Більчику не пощастило побачитись.
Якось вирішив Дельфін показати своєму улюбленому приятелеві Піратські Рифи, що потопили багато кораблів. Більчик сподівався знайти в тих місцях багато потрібних пристроїв та інструментів, тож залюбки погодився.
– Тільки будь обережним, без мене далеко не запливай, – попередив друга Дельфін. – У тих місцях частенько полює хитра Тигрова Акула, дуже небезпечна для таких маленьких істот, як ти.
– Не хвилюйся, я зумію себе захистити, – безтурботно озвався сміливий винахідник.
Довго пливли друзі – ось уже попереду темніють гострі скелі. Але що це? Вода ніби завирувала й взялася тисячами дрібних каламутних бульбашок.
– Небезпека! – застережливо свиснув Дельфін і хутко поплив у темряву.
Біля підніжжя скель Тигрова Акула билася з Восьминогом. Бідолаха боронився з останніх сил, захищаючи себе і чудернацьку рибу, що непритомна лежала поруч нього.
Друзі прожогом кинулися на допомогу. Побачивши нових супротивників, Акула так вгатила хвостом по пірнаючій тарілці, що та шалено закрутилася й відлетіла геть. Але Дельфін вчасно підоспів і відтиснув Акулу від потерпілих. Поки хоробрий Дельфін проганяв люту Акулу, Більчик допомагав пораненим.
Усі підводні мешканці щиро дякували Більчику й Дельфіну за хоробрість, адже вони врятували самого Морського Повелителя!
– А як їм віддячив Оселедцевий Королевич? – поблискуючи оченятами, зацікавилась Манта.
– За мужність і хоробрість Оселедцевий Королевич винагородив своїх рятівників орденом Золотої Медузи. А потім здійснив заповітну мрію Винахідливого Білченяти і зробив його Водяним Білченям.
– Як гарно! – зраділа Крихітка. – Казочка дуже цікава, я такої ще не чула. Ти кажеш, зовсім як моя матуся. Вона теж вважає, що всім допомагати треба, навіть якщо не просять.
– Вірно розумієш, – усміхнувся Тимко й поплескав Манту по плавцю. – Тільки тобі додому треба, не забула?
– Не забула, не забула, – заплюскотіла хвостиком Манта. – Попливли швиденько!
– Ну й цокотуха, – буркнув капітан. – Друже мій дерев’яний, тримай курс на хвіст Тимка. За дітлахами треба назирати. Воно ж не ставок – океан безкраїй. До речі, назиратимеш ти, бо мені треба негайно надрукувати в газеті правила виховання дітей. Усім батькам вони стануть у пригоді.
Вітерець послухав капітана і теж додому побіг. Що, як батьки повернуться, а він десь літає? Певно ж будуть хвилюватися!
[1] Вогні св. Ельма – досить тривалий електричний розряд, який виникає при великій напруженості електричного поля в атмосфері, коли блакитне, зелене або фіолетове світіння супроводжується потріскуванням. Виникає при зміні атмосферного тиску (перед бурею тощо).