Тимко був хоробрим китеням і не вірив у жодних чудовиськ, а дарма, адже старі легенди казали правду. Спервовіку жив у безодні океану безжальний велетень – кальмар Архітеутис, лихоокий та крижаносердий. Очі в нього як дві білі тарелі, і в роті в нього чорно, і серце в нього гадюче. І мешкала ця потвора в найглибшій із западин – Маріанській.
Там, у цьому мороку й крижаному холоді, мав кальмар кубло, в якому спав і перетравлював свою здобич. На щастя океанських мешканців, засинав він аж на сто років. Саме тому й забували тварини той невимовний жах, в якому жили, поки кальмар полював і вистежував свої жертви.
Якось крізь сон кальмар відчув гупання: тум! тум! тум!
«Який шолудяй насмілився перервати мій сон? – спочатку мляво, а потім розлючено подумав Архітеутис. – Мабуть, багато часу минуло, якщо поруч із моїм барлогом такий шум здійняли!»
Істота розуміла, що поки вона вилазитиме зі сховища, вороги (а ворогами вона вважала всіх, хто не потрапив до її ненаситної утроби) встигнуть розбігтися. Напруживши свою довбню, кальмар згадав, де в нього лежить люстерко, за допомогою якого можна підглядати, що робиться назовні. (Це люстерко він колись знайшов на розбитій і потопленій ним каравелі).
Міцно затиснувши люстерко в одному з довгих хапальних щупалець, Архітеутис потихеньку просувався до виходу. Біля каменюк, якими було замасковано барліг, він зупинився, через щілину простяг назовні люстерко і побачив… Ні, навіть ти, кебетливий читачу, ніколи не здогадаєшся! …побачив справжнє весілля! Морський Дідько та Риба-Відьма танцювали весільний танок.
Гуп! гуп! – з усіх сил бив хвостом по якійсь іржавій залізяці наречений. Плямк! плямк! – жадібно ковтала весільне частування наречена, а тоді радісно підстрибнула та й пішла гопки навколо Дідька. Тум! тум! – раділи запрошені, ляскаючи один одного хвостами.
Вудильники запалили вогники на своїх вудках, Риба-Дракон пишалася розкритими плавцями, а Групер, Анчоус і Великий Рот голосно співали:
- Пустіть, свати, в хату,
- Нас тут небагато,
- Як четверо та п’ятеро,
- Усіх буде дев’ятеро.
- Ой, доки ми стоятимемо,
- Та й у воду пірнатимемо?
- Вийди, Відьмо, на помості
- Та забери свої гості.
Архітеутис аж закипів від злості.
– Ох же ж, харцизяки, буцмарі! Щоб вас на кусники порвало! – лаявся кальмар. – Зовсім страх втратили! Ось я вам зараз!
Він люто розкидав каміння, що заважало вилізти, й ушкварив до переляканих весільчан. Кальмар навіть про люстерко забув – отямився тільки, коли ледь не проковтнув його разом із нареченими. Така ж сумна доля спіткала і їхніх гостей…
Не залишилось жодного свідка. Нікому було попередити жителів океану, що прокинувся той самий Архітеутис, яким матусі лякали неслухняних дітей.
Підібравши своє добро – тріснуте люстерко – ситий і задоволений кальмар повернувся в старе кубло, аби відпочити й вирішити, що йому робити далі.