Сонце припікало все сильніше. Хвилі виблискували, наче золотом вкриті. Вітерець витер спітніле чоло і присів на щоглу Рипучого Корабля – перепочити.
Капітан Хвалько-Теревенько відпочивав на палубі під тентом, пив охолоджену воду й обмахувався новою газетою.
– Літняк і суховій[1]! Ну й спека, – нарікав він, – така спека, що всі нутрощі посохли. Ще кілька годин, і я перетворюся на вогнедишного дракона.
– То тільки в казках є вогнедишні дракони, – не погодилася з ним Морська Ластівка, яка з комфортом розташувалась поруч із капітаном, на краєчку стола.
– Неправда твоя, – заперечив Тимко, який плавав неподалік Корабля. – Дракони є. Живуть вони на острові Комодо. І хоча й не дихають вогнем, але вигляд у них найсправжнісінький драконівський.
– І звідкіля ти все знаєш? – здивувалась Ластівка. – От ми, птахи, навкруги літаємо, багато бачимо. А ти? Ти ж у воді живеш, на суходіл не виходиш…
– А мені Вітерець розповідав. Він з батьками туди на екскурсію літав.
– Ну, якщо Вітерець… – недовірливо цвірінькнула Ластівка.
– Треба у вільний час туди завітати, – зацікавився й капітан. – На драконів подивитися, про їхнє життя дізнатися. Бо ж читачі моєї газети завжди отримують тільки правдиву інформацію. А це ж буде просто «бомба»!
– Де бомба? – злякалася Ластівка.
– Тю на тебе, – розсердився капітан. – Неписьменна ти, чи що? Це не та бомба, що бомба, а моє повідомлення стане «бомбою», тобто вразить усіх своєю несподіваністю.
– Годі сперечатися, – примирливо мовив Тимко. – Краще подивіться – на норді щось темніє. Пляма якась до нас рухається, ще й швидко як!
– Де? Де? – скрикнули його співрозмовники.
– Ондечки, – і Тимко жваво розвернувся в північному напрямку.
– Пропоную приготуватися і…
–…і мерщій туди плисти! – договорив за капітана Тимко.
Що і зробив, не гаючи часу. Так-сяк, і Рипучому Кораблю довелося змінити курс.
Чим ближче мандрівники підпливали до таємничої плями, тим більше вона розпливалася.
– Неймовірно! Вона кричить! – вигукнув Тимко.
– Хто кричить? – перепитав Хвалько-Теревенько. – Пляма, чи що?
– Бачу! Бачу! – загорлав Тимко. – Це не пляма! То наші знайомі оселедці! Вони лавою пливуть, а попереду – дідусь Акула!
Рипучий Корабель загальмував, бо навколо нього вже юрмилася численна зграя оселедців. А дідусь Акула, розмахуючи далекоглядною трубою, гримав:
– Струнко! Шикуйся! Ах ви, бісові діти, чому лаву зламали?
– Ви що, з глузду з’їхали? – гаркнув капітан. – Ви ж мене налякали! Тобто налякали моїх підлеглих, а я за них переживаю, ось і…
– Як цікаво! – перебив його Тимко. – Що це ви, дідусю, надумали?
Пишаючись, дідусь Акула огледів своє військо.
– А що? Ми вже багато чого опанували. І лавою плавати, і команди виконувати, і п’ятами накивати – все можемо.
– Навіщо вам це потрібно? – здивувався Тимко.
– Як командувач цих незграбних недоуків відкрито заявляю: обставини бувають різні. Хто б про них ще подбав, окрім мене? До того ж така річ тільки в адмірала буває, – дідусь Акула гордо помахав своєю далекоглядною трубою. – Ось я і вирішив навчити моїх легкодумних друзів дисципліни. Воно ж часи тривожні…
– Які-які часи? – не зрозумів Тимко.
– Та вже такі, що треба тримати вухо на сторожі. Он, у газеті… – тільки й встиг сказати дідусь Акула.
– Він має на увазі, – квапливо втрутився в розмову Хвалько-Теревенько, – що той, хто на флоті служить, має бути готовий до всіляких несподіванок. Тільки нам поспішати треба, тож будемо прощатися із шановним панством.
За його командою Рипучий Корабель розправив вітрила й повернув на попередній курс. Капітан заклопотано ходив біля штурвалу і щось налаштовував, а Тимко плив позаду й спантеличено бурмотів собі під ніс:
– Що б воно значило? Що приховує від мене капітан?
[1] Літняк і суховій – літні вітри.