Думати Архітеутис не любив. Бо якщо довго думати, то завжди їсти хочеться. А коли хочеться їсти – не до думок. Знай хапай, шматуй та жуй. А на ситий шлунок спати хочеться. Так воно і виходило: тільки-но кальмар про щось замислиться, так у животі буркоче. І буркоче так голосно, що жодної думки не чути. Думки, вони примхливі, їм тиша потрібна та спокій. Тож кальмар завжди діяв бездумно: кидався на будь-яку живу істоту, що впадала йому в око, і ковтав її, як муху. Тому й боялися його жителі океану, тому й ненавиділи. До того ж не забувайте, що був він лихоокий та крижаносердий – очі в нього як дві білі тарелі, а в роті в нього чорно.
Плавав кальмар дуже швидко. Сто років тому завиграшки доганяв, а то й переганяв шхуни й каравели, яхти й бригантини. Звісно, це було не веселе спортивне змагання. Доганяючи корабель, кальмар трощив його вщент, а нещасні моряки потрапляли в його ненаситну пащеку. Тільки найбільш спритних і завзятих минала ця доля. Вони й поширили серед мореплавців страшні чутки про велетенського губителя невинних душ.
Дуже рідко, але траплялося, що якісь думки ненароком забрідали в кальмарову пусту голову. Ось і зараз він вигадав таке: «Треба вилізти зі сховища, піднятися на поверхню й подивитися, що воно у світі робиться. Може, спіймаю когось і живенько розпитаю, що й до чого. До того ж непогано було б і помічників знайти, щоб на багату здобич вказували».
Архітеутис виліз зі свого сховку, завалив камінням вхід (домівку потрібно зачиняти, це знає навіть кальмар!) і полинув на поверхню.