Довго плив кальмар і випірнув біля якогось маленького острівця – навіть не острівця, а величезної скелі, схили якої були всипані камінням. Найбільші брили, занурені у воду, поросли водоростями, і біля них зібрався різний непотріб: лушпайки, луска, розбухлі віти дерев, жерстяні бляшанки, загалом те, що невиховані жителі океану або суші викидають поза смітник.
– Який чудовий сховок! – зрадів Архітеутис. – Заляжу я за цим камінням, а щупальця занурю у воду. Першого, хто з’явиться, і схоплю.
Трохи повозився, умощуючись, і замовк. На його радість, чекати довелось недовго. Залопотіли сильні крила, і на скелю сів скуйовджений Альбатрос. Міцно схопившись лапами за верхівку, птах почав перебирати своє пір’я.
– І що це коїться? – варнякав він сам із собою. – Якісь чайки, а налетіли, наче яструби. А що я такого сказав? Ну, не буває велетенських кальмарів, не буває! Той базікало, якого всі кличуть капітаном, збив їх з пантелику. І не тільки їх. Цей мужлан, дідусь Акула, так мені й мугикнув: «Дурень!» Це я – дурень?! Та розумнішого птаха в усьому світі немає! А нечема Крихітка Манта? Де ви чули, щоб дитина з дорослими сперечалась? «Якщо той Архітеутис до нас носа покаже, ми йому натовкмачимо!» – пищить. Ех! Не було б у неї таких впливових батьків, я б її на шматочки…
У таких балачках птах і не помітив, як на воді здійнялися високі хвилі – це велетенський кальмар аж тремтів від люті.
– Вони, дурноверхи, не вірять, що я існую! – шамкотів Архітеутис. – То я їм дам почубеньків, витрясу душу, зроблю з них вишкварки, зітру на макуху… У-ух! Будуть знати, хто в океані хазяїн!
Поки кальмар мріяв, як підкорить усіх океанських жителів, і вони, підкорені та залякані, будуть надсилати йому кожного дня когось смачного на поживу, знову залопотіли крила – на острівець спустився Баклан.
– Слихом слихати, видом видати! – радісно привітався Альбатрос до свого старого приятеля. – А я про тебе саме згадував, в усьому океані ні з ким і перебалакати.
Баклан, який завжди і в усьому охоче погоджувався з приятелем, якого поважав за нахабство і підступність, підтакнув.
Цілком згоден. Цілком, шановний! От, наприклад, китеня, друзяка «славетного» Хвалька-Теревенька. Зустрів я їх на тому тижні. І що вони мені запропонували? «Лети з нами, – кажуть, – до Австралії». А навіщо мені та Австралія? Чого я там не бачив? Загалом, із цими подорожами стільки клопоту, стільки небезпек! Я, звісно, пояснив, що не хочу, бо дуже завантажений роботою. До того ж птах я делікатний, здоров’я в мене слабке. Он, кахикнула Рожева Медуза – й одразу грипом заразила. Хворів-хворів, мало на той світ не попав. І що? Тільки-но оговтався, як до мене Королівська Устриця – шурух-бурух! Виявилось, з’їсти хотіла, погань! Так я її…
Баклан не встиг розповісти, що він зробив із Королівською Устрицею – майнули два величезні щупальця, й птахи опинилися в могутніх лещатах Архітеутиса.
– У-у-у! І-і-і! – у два голоси зайшлися криком приятелі.