Баклан з Альбатросом наробили такого галасу, що в кальмара аж у вухах залящало.
– Замовкніть, кукурічки! – рявкнув Архітеутис. – Чому горлянку дерете, якщо мене не існує?
– Ві-ві-віримо, що Ви є! Не їжте нас, ве-вельможний пане! – затинаючись, почав благати Альбатрос (бідний птах дрижав, як у лихоманці).
– Ви і-і-і-гик!-снуєте! Завжди і-і-і-гик!-снували! – приєднався до нього Баклан, на якого від страху напала гикавка. – А ми тільки-но й чекали на Ваше про-гик!-будження, щоб служити Вам, ясновельможний пане!
– Так-так-так, – задоволено протягнув кальмар, – розумні, значить. Не сперечаєтесь, до мене прихильно ставитесь. Ну що ж, так тому і бути. Беру вас у помічники!
Від несподіванки Альбатрос із Бакланом заціпеніли у важких кальмарових обіймах – птахи й не чекали такої вигідної для себе пропозиції.
– Ми? До Вас, богатиря і красеня, у помічники? – захлинувся від радості Баклан.
– Дякуємо за честь, Ваше велетеньство, – мовив Альбатрос, який вже трішечки очуняв і тепер швиденько прокручував у голові переваги співпраці з легендарним чудовиськом. – Тільки якщо ми з Вами, любий хазяїне, домовились, то, може, дозволите нам вільно дихнути, а то й відпустите нас? Ми ж не безсовісні чайки, слово тримаємо і не помишляємо про втечу.
– Ти що собі дозволяєш? – зарепетував Баклан. – Ти як із їхнім вельможним велетеньством розмовляєш? Осмілів?! Та я тебе…
– Цить, марнословці! Мене слухайте! – трусонув птахів кальмар. – Я вас відпущу. Але пам’ятайте: якщо надумаєте мене обдурити, пожалкуєте. Я вас і на дні океану, і на суші знайду й помщуся. Страшенно помщуся! Але для вірних служників у мене завжди знайдеться не тільки подяка…
– За добре слово хай тобі хтось інший служить, – ледь чутно пробурмотів Альбатрос.
–…а й смачненький шматочок рибки, – вів далі Архітеутис. – Усі океанські мешканці поважають моїх помічників і бояться, майже як мене. І без зайвих слів виконують їхні вказівки…
– Чудово! Тепер китеня в мене потанцює гопки! – зрадів Баклан. – А розумника капітана нехай Ваша якнайвелика величність з’їсть.
– Ну, чайки, стережіться! З цього часу віддаватиме мені всю рибу, яку спіймаєте, особливо летючу, – і собі мріяв Альбатрос.
– Гей, хлопці, чи ви мене слухаєте? – трішечки посилив «обійми» кальмар. – Бачу, виховані ви погано. Треба, мабуть, вас повчити, що й до чого: і як зі мною розмовляти, і як відповідати, і що мені до вподоби!
Напівзадушені й напівобскубані птахи тільки хапали дзьобами повітря. Потримавши їх так декілька хвилин, кальмар вирішив, що перший урок можна вважати закінченим. Він підняв щупальця угору й поклав Альбатроса з Бакланом на каміння.
– Ну що, як ваше здоров’я? – запитав Архітеутис, бризкаючи водою на своїх ошалілих служників.
– Дякуємо за науку, Ваша мудросте, – першим оговтався Альбатрос. – Не треба даремно витрачати час на нас, Ваших вірних помічників. В океані ж повно різних тварин, яким потрібно повідомити про Ваше повернення та про Ваші бажання.
– Ми їм повідомимо, Ваша могутносте, – почав було вклонятися Баклан, та не втримався на ослабілих лапах і впав горілиць, але промову закінчив. – Вони в нас будуть, як солдати, шикуватися й до Вас, могутнозвісної величі, у пащу плигати.
Кальмару сподобалось, як швидко він знайшов собі служників-виказчиків, залякав їх, підкорив, а потім миттєво домовився. Солодка ж мова птахів була підтвердженням того, що і зараз, через століття, його бояться, тому він може робити все, що завгодно: бешкетувати, розбійничати й полювати досхочу.
– Працюйте, тюті, працюйте, – похвалив кальмар Бакланове поривання. – Відтепер від вас самих залежить ваше майбутнє – при моїй владі. Зустрінемось біля цієї брили наступного тижня. До того часу я зголоднію й чекатиму на справжній обід: і перше, і друге, і третє. Хо-хо! Сподіваюсь, ви щедро мене почастуєте. Якщо ж ні, то начувайтеся!..
Закінчивши свою промову, як завжди, погрозою, кальмар гучно ляснув по воді усіма щупальцями, перескочив острівець і пірнув на глибину.
