Залишившись наодинці, без суворого господаря, Альбатрос із Бакланом швиденько отямились і загомоніли.
– Ну що? – взяв у свої крила керівництво Альбатрос. Він завжди стверджував, що краще бути першим серед двох оселедців, ніж другим серед десятьох кашалотів. – Як діяти будемо? Кого першого сповіщати? Ти мозком покрути, а я послухаю твої пропозиції.
– Та дай спочину, – почав викручуватися Баклан. – Хіба ти не відчуваєш тріпотіння душі перед такою величчю? Хіба не хочеш низенько вклонитися могутній істоті, яка підняла нас над усім світом?
Альбатрос набундючився.
– Ага, підняла. Радій, що не гепнула. Хто ж знав, що ця істота до мого острівця припливе? І навіщо я поплентався на цю кучугуру? Було ж у мене передчуття, ну зовсім таке, як перед зустріччю із Альбатросихою. Воно і зараз мене не полишає…
– Так-так-так, – почувся чийсь роздратований голос. – Ми знову сидимо, ми знову тари-бари розтабарюємо! А що діти вдома голодні, про те ми й не згадуємо!
Альбатрос від несподіванки аж дзьобом об лапи стукнувся.
Жі-інка…
Доброго дня, наша кралечко, – закрутився дзиґою Баклан. – А ми тут вже зо два дні полюємо. І, знаєте, жодної рибки. Ми і так, і сяк… А потім… Така чудасія! Не повірите: виплигує сам Архітеутис, ну, той самий, про якого усякі нісенітниці плетуть. І виявляється, такий же він козарлюга, такий молодець. Затоваришував із нами. «Відтепер, – каже, – усі ваші побажання океанські мешканці виконуватимуть, як мої. А хто проти вас – той проти мене». То зараз ви нам допоможе, усім розкажете, що повелів наш вельмишановний пан, і ми кожного дня будемо мати по дві – ні, по три… або чотири молоденькі й солоденькі рибки… риби… рибини!
– Ви що, бурих водоростей наїлися? – зайшлася криком Альбатросиха. – Ах ти, старий телепню! З Бакланом зв’язався, гніздечко наше позабув! А в нас уже три дочки вилупилися. Їх же ж годувати треба. Я одна і за дітьми, і за обідом, і гніздо прибираю… Все я! А він зручно вмостився і газети читає.
– Ти, жінко, мабуть, збожеволіла від злості, – затупотів Альбатрос. – Кажеш якусь несінітницю. До чого тут газета?
– Так, ясочко золота, – знову не втримався Баклан. – Поясніть, до чого тут газета. Мені, наприклад, хоч зграю оселедців пропонуй, все одно я на ту газету й не подивлюся. Тим більше, що читати не вмію. Пам’ятаю, моя матуся все казала: «Навчишся, синку, читати – будеш головувати в нашій зграї». А воно мені потрібно, заслуговувати головування читанням? Я її слухав, а сам вчився рибку в каламутній воді ловити. Гарна виявляється штука…
– Оце базікало! – сплеснула крилами Альбатросиха. – Нема коли мені тут з вами теревенити, діти вдома голодні пищать. Полечу я на полювання.
І, звертаючись до чоловіка, додала погрозливо:
– Як повернешся, тоді й поспілкуємось.
Коли Альбатросиха покинула острів, Альбатрос полегшено зітхнув:
– Фу-ух! Полетіла… Подивимось, що вона скаже, коли додому гарну здобич принесу. А я її принесу, тільки-но всі почують, який у мене могутній покровитель. Тру-ля-ля! Гоп-ля-ля! І-і-ех!
Почувши галас Альбатроса, до острівця підпливли дві подруги – Морська Миша та Морська Лисиця.
– Що тут коїться? – запитала Миша, кліпаючи підмальованими водостійкими фарбами очима. – Це у вас шоу чи дискотека?
– Двоє таких гарних хлопців, – підхопила Лисиця, – і сумують. Може, потанцюємо?
– Ви, колючки неїстівні, до кого звертає-те-ся? – завищав Баклан. – Ніякої поваги до уповноважених осіб!
– Чим це ви навантажені? – єхидно поцікавилась Миша.
– Та їх переважили й визнали занадто легкими, – захихотіла Лисиця.
– Нас сам пан Кальмар Архітеутисович уповноважив! – бундючно повідомив Альбатрос.
– Ха-ха-ха! – зайшлися сміхом пліткарки. – Могли б щось цікавіше придумати. Про вашого кальмара всі вже чули.
– Чого регочете? Коли б тільки ви його побачили, одразу б принишкли, – завівся Баклан. – Та він як гарикне, щупальцями завертить…
– З вами нецікаво, літунчики, – позіхнула Миша. – Якісь стародавні чутки за новини видаєте. Гайда, подруго, далі. Може, десь знайдеться гідна нас компанія.
Коли риби упливли, Альбатрос почухав потилицю й роздратовано штурхнув Баклана.
– Ну, ти, телепню, як влізеш, усю справу загубиш. Бач, їм аби реготати. Треба когось іншого шукати. Тільки спершу треба чимось притамувати голод. За твоєю милістю я стільки працював, що зголоднів, як морський дідько. Давай пірнати по черзі, може чогось і надибаємо. Тільки, чур, ти першим пірнай.