Баклан відмовлявся, репетував, що пірнати не може, оскільки здоров’ям заслабкий, але Альбатрос і слухати не схотів. Додавши приятелю рішучості парою добрячих стусанів, Альбатрос зіштовхнув його у воду, а сам сховав голову під крило і миттєво заснув.
Поки Альбатрос спав, Баклану вдалося набити кендюх двома необережними крабами та старою хворою рибкою, яка була до того знесилена, що навіть не ворушилася. Підбадьорившись, Баклан вирішив зробити ще одну спробу і сповістити декілька розумних, на його погляд, риб стосовно появи давнішнього повелителя океану.
Відлетівши на якусь відстань від острова, Баклан розігнався й пірнув якомога глибше. На цей раз йому поталанило. Біля ніжного коралового кущика зібралось кілька істот: Летюча Рибка, Крихітка Манта, Медуза і Морська Корова. Усі вони весело гомоніли, жартували, хихотіли, а маленька Манта дзиґою крутилася поміж них.
Зрадівши, що знайшов такий великий загал слухачів, Баклан стрімголов кинувся до них.
– Слухайте всі! – забулькав він. – Я оповісник нашого повелителя – пана Кальмара Архітеутисовича! Він наказав, щоб ви кожного дня давали мені данину – трьох молодих товстих рибок. А йому – цілу сотню. Той, хто буде ставитися до мене з повагою, отримає тимчасове помилування. Обіцяю, що прохатиму Його вельможність не розжовувати слухняну рибку, а ковтати її цілою.
Спочатку слухачі трималися серйозно, але наприкінці Бакланової промови почали якось дивно себе поводити. («То їх тіпає від жаху», – вирішив Баклан). Раптом усі присутні так гучно зареготали, що вода закипіла від бульбашок, котрі злітали догори, у повітря. Баклан хотів припинити це безглуздя, але кожного разу його зупиняв новий напад сміху.
– Я переповім хазяїну про це неподобство, – розлютився Баклан. – Не сумнівайтеся, він почує ім’я кожного з вас, і тоді… О, тоді вам стане непереливки!
– Тихіше, дурненький, не бійся ти того кальмара. Теревенько його вигадав, – почала заспокоювати Баклана доброзичлива Морська Корова. – Ось що преса із молодиками робить. Опишуть якесь страхіття, а наївні дітлахи вірять. От побачу цього капітана-журналюгу…
Але Баклану не вистачило повітря й він піднявся на поверхню, не дізнавшись, що Корова робитиме, коли зустрінеться з капітаном Хвальком-Теревеньком. У розпачі Баклан і не помітив, як повернувся до острівця. Отрушуючись, ненавмисно потурбував солодкий сон Альбатроса. Той стріпонувся й незадоволено замурмотів:
– Люба, скільки разів тобі казати, що я працюю вдень і вночі…
Отямившись, Альбатрос загорлав на Баклана:
– Як ти, нікчемо, посмів перервати мій відпочинок?! Я працюю вдень і вночі, сповіщаючи цим паразитам про бажання нашого е-е-е… старшого, а ти тільки лінуєшся і відволікаєш мене!
– От-от, – настовбурчив пір’я Баклан, – сповіщай сам. А то все я – і товкач, і помело. Вони з мене кепкували…
І засмучений Баклан переповів Альбатросу розмови, почуті на глибині. Коли він закінчив свою схвильовану промову, Альбатрос вже мав особистий погляд на справу.
– Слухай, а може наш кальмар…
– Ш-ш-ш! Який такий «наш»? – перелякано зашушукав Баклан. – Він сам по собі, а не іграшка із супермаркету. Ой, Альбатросику, радій, що я твій приятель. Інший терміново передав би пану добродію твої зневажливі вислови про Нього.
Альбатрос принишк й улесливо запропонував:
– Давай ще одну спробу зробимо. Та, хоча б… О, Чайка летить! Вона завжди намагається бути в повітрі найобізнанішою. Зараз я їй усе розповім.
Розмахуючи крилами, птах заволав:
– Чайко, агов! Швидше лети сюди, ми тобі таку новину розповімо!
– Яку? Яку новину? – перервала свій політ Чайка. – Хіба Тимко додому повертається? Так не встиг він ще й до Австралії доплисти. Чи, може, люди вирішили свердловини на дні океану не робити? До речі, ви чули, що в західній півкулі екологічна катастрофа? Нафта тече не по трубах, а прямісінько в океан. Вже стільки наших загинуло!
– Загинули, то так їм і треба, – фуркнув Альбатрос. – Ти мене слухай! Прокинулось прадавнє страховисько, кальмар Архітеутис. А нас – мене і цього чорненького – він вирішив зробити своїм почтом, тобто своїми найближчими приятелями…
– Тю на тебе! – зайшлася сміхом Чайка. – Я і не зрозуміла спочатку, що це ти так жартуєш. Хоча цей жарт уже вчорашній. От учора, коли ми газету читали, то аж цвірінькали від жаху. А потім зрозуміли, що капітан почастував нас стародавньою легендою. Тепер кожний вважає за необхідне над цим посміятися. Я навіть чула, що Рожева Медуза вирішила зняти такий фільм жахів. Вже й акторів підбирає… А вам порада: якщо хочете стати популярними, щось інше вигадайте.
Поки ошелешений Баклан мовчав, Альбатрос кахикнув і попросив:
– Чи не даси нам ту газету, щоб легенду почитати, бо ми дійсно відстали від життя?
Чайка зазирнула під крило, порилася там, щось розшукуючи, і нарешті витягла маленький потертий клаптик паперу.
– Тримайте, хлопці. Тільки, самі читайте. Мені ніколи, на заручини до племінниці поспішаю.
Коли і слід Чайчин пропав, Альбатрос розгорнув клаптик, зазирнув у нього і вголос прочитав: «…спервовіку живе велетенський Архітеутис у безодні океану, і такий він лихоокий та крижаносердий – очі в нього як дві білі тарелі, і в роті в нього чорно, і серце в нього гадюче…».
Баклан аж захлинувся сльозами:
– Але ж Його превелебність наказав нам про нього сповістити! Ой, що ж воно буде? Як пізнає, що не ми перші про Нього розказали, ото нагорить!
– Чш-ш-ш! – шикнув на нього Альбатрос. – Ані слова, ані звуку нашому хазяїнові. Здається мені, цей капітан його в нічному кошмарі побачив. Коли ж пан запитає, чи сповіщено підлеглих про Його бажання та примхи, ми з чистою совістю відповімо, що сповіщено. Коли вони до Його пащеки попадатимуть, то не встигнуть розповісти, хто їх сповіщав і про що.
– Який ти розумний, Альбатросику, аж заздрість бере, – зрадів Баклан. – Давай домовимось, що ані мур-мур Його безжальній милості.
– Це ти, балакучий, можеш бовкнути. А я – могила.
На тому приятелі й домовились, те й вирішили.
