– Що скоїлось? – захвилювався капітан. – Де ворог?
Китеня придивилося й закричало:
– Бачу темну смугу, що стрімко наближається до нас!
– Чую якийсь галас, – повідомив Рипучий Корабель.
І справді: спочатку мандрівники почули віддалений шурхіт, потім невиразне бурмотіння – бурмотіння ставало дедалі гучнішим і за мить перетворилося на справжній галас.
– Та це морські черепахи! – закричав Тимко.
– Черепахи? – почухав потилицю Хвалько-Теревенько. – А чому вони так репетують?
– То вони до теплих островів пливуть, щоб яйця відкласти, – сказала Морська Ластівка (вона знову вмостилася на щоглі й заходилася ретельно чистити хвостик). – І зовсім вони не репетують, а спілкуються. Їх ондечки, як багато. А коли кожна подрузі щось торохтить, то, звісно…
– А давайте з ними поспілкуємось, – запропонував капітан. – Якщо вони такі балакучі, то, може, щось цікавеньке від них почуємо.
Корабель обережно зрушив з місця і наблизився до великої групи черепах. Передувала їм величезна стара Черепаха із подряпаним панциром.
– Здоровенькі були! – привітався капітан. – Куди зібралися, добродійки?
– Здоров і ти бувай, чоловіче! – відповіла стара Черепаха. – А прямуємо ми до Південних островів.
– Сподіваюсь, ваш шлях буде легким і вдалим, – галантно вклонився Хвалько-Теревенько. – Я радий, що мені довелося побачити таких гарних панн, а ще більше радію, що можу нарешті з’ясувати питання, яке вже давно не дає мені спокою.
Стара Черепаха уважно подивилася на капітана і кивнула головою.
– Ти ввічливий хлопець, і друзі в тебе гарні, тому можеш запитувати. Обіцяю тобі відповісти. Я й справді знаю багато пречудових морських історій.
Капітан Хвалько-Теревенько зніяковіло посміхнувся і, намацуючи олівець, запитав:
– Мені давно було цікаво з’ясувати: звідки взялися морські черепахи?
Тимко затамував подих. Він знав, що морські черепахи спілкуються тільки поміж собою, а з іншими океанськими мешканцями хіба що вітаються. Але зараз стара Черепаха лагідно посміхнулася. Вона була в доброму гуморі, тож радо поринула в спогади.
– За хвильку ви про все дізнаєтесь, – мовила вона. – Це дуже стара й повчальна історія.
Її розповідь була такою цікавою, що навіть Ластівка злетіла нижче й завмерла, сівши на плече Капітану.
Ось що розповіла стара Черепаха.
У сиву давнину, коли про морських черепах і не чули, на світі жили тільки сухопутні черепахи. По землі пересувалися вони так повільно, що ніколи й нікуди не встигали. Вони страждали й скаржилися одна одній, але нічого не могли вдіяти. Так минали роки й століття, поки не народилася одна, особлива, черепаха. Була вона дуже добра й чуйна, завжди намагалася кожному догодити або допомогти, зовсім як рідна мати. Тому всі друзі та знайомі прозвали її матінкою Черепахою.
…Якось прокинулася матінка Черепаха навесні, вмилася, поїла і вирішила:
– Піду-но до сестрички Качки, почастую її смаженими жуками, послухаю розповіді про далекі жаркі країни. Цікаво, чи бачила вона моїх родичок – південних черепах…
Матінка Черепаха склала у вузлик гостинець, зав’язала його в хустинку і попленталась до качиного гніздечка. Ось нарешті і затишна домівка сестрички Качки.
– Де ви, сестричко Качко? – покликала матінка Черепаха.
– Кря-кря! – пролунало над її головою.
Матінка із задоволеною посмішкою обернулася на голос любої подруги.
– Добридень, сестричко, – радо привіталася вона.
– Добридень, а також і до побачення, – відповіла Качка. – Я сюди звернула тільки, щоб із домівкою попрощатися. Треба до теплих країв виряджатися, зима вже незабаром.
– Ох, як довго я йшла! Тепер не розвідаю новин, не пригощу вас смаженими жуками, – розчаровано зітхнула матінка Черепаха.
– Поспішаю, говорити мені ніколи, – попередила Качка. – А смажені жуки – це добра річ. Чому б не поласувати – дорога довга, коли ще зможу пообідати…
Матінка Черепаха радо заклопоталася, розв’язуючи вузлик, і… розридалася. У вузлику було щось зморшкувате, зовсім неїстівне.
– Не вбивайтесь так, матінко, – заспокоїла її Качка. – Наступного разу я обов’язково поласую вашими смаженими жуками. Кажуть, ви – неперевершена куховарка.
Качка приязно попрощалася з Черепахою і полетіла на південь.
…І знов весна прийшла на подвір’я. Розтанули замети, з’явилася перша зелена травичка.
Матінка Черепаха прокинулась рано-вранці і бадьоро заявила:
– Піду привітаю тітоньку Жабу. У неї день народження в серпні. Якщо зараз вийду, то напевно не спізнюся.
Поклала подарунок у вузлик, міцно його зав’язала і подибала до знайомого болота. Ось, нарешті, і болото попереду.
– Агов, тітонько Жабо! – гукнула Черепаха.
– Ква-ква! – почулося чиєсь мляве кумкання, з очерету вилізла тітонька Жаба.
– Чого це ви спите, тітонько? Чи не захворіли? – стурбовано запитала матінка Черепаха.
– Що це ви вигадали? – образилась Жаба. – Чи не бачите, що я така ж зелененька, така ж товстенька, як і раніше? Тільки вже осінь прийшла, ось я і сховалася в нірку. Там у мене м’якеньке гніздечко. І тільки-но засинати почала, а тут чую: галас якийсь. Дай, думаю, подивлюся, хто це. А це ви. Тож, здоровенькі були, матінко Черепахо!
– Що ж це виходить? Я запізнилася на ваш день народження? – почала бідкатися Черепаха.
– Не журіться, – ввічливо відповіла Жабка. – Наступного літа чекаю вас до своєї господи.
Заспокоїлась матінка й опам’яталася:
– А ваш подарунок? Він же в цьому вузлику!
Заблищали очі в тітоньки Жаби:
– Тоді швиденько показуйте, добродійко.
– Зараз, зараз, – мимрить Черепаха і вузлика розв’язує.
Подивилась туди тітонька Жаба і застогнала від розчарування – подарунок увесь почорнів, павутинням вкрився. Бозна-що там і було. Тільки махнула Жаба лапкою й застрибала прямісінько додому.
Матінка Черепаха всілася на березі річки і почала міркувати.
– Що це за несправедливість така? Я ж, бідолашна, навіть порозмовляти ні з ким не можу – не встигаю. У кого ж допомоги шукати?
Три дні і три ночі думала-мізкувала Черепаха. А на четвертий дивиться – пливе по річці дивна риба: світла, як місяць, блискуча, як срібло, а на голові – чудернацька прикраса.
– Ти хто? – здивувалась Черепаха.
– Я – Оселедцевий Королевич. Дізнався, що вам, матінко, допомога потрібна.
Зраділа Черепаха, навіть розпитати забула, звідкіля дізнався, як знайшов? А Королевич далі веде:
– Яка ваша мрія, матінко?
– Ніколи й нікуди не запізнюватися, – рішуче промовила Черепаха.
Враз потемніло в неї в очах, запаморочилася голова. А коли матінка опритомніла, від несподіванки ледь не потонула: виросли в неї замість лап плавці. Великі та сильні. Змахнула ними Черепаха і попливла швидко-швидко.
– Як гарно! – захоплено прошепотіла. – Тільки де ж той добродій? Треба йому подякувати!
Озирнулася: вода навкруги…
– Ось з того часу і з’явилися в морях черепахи. Це дочки та онучки самої матінки Черепахи, – гордо промовила стара Черепаха. – Я, наприклад, їй праправнучкою доводжуся.
Потім огляділась і захвилювалася.
– Щось я з вами загомонілася. Мої дітоньки он, як далеко упливли. Час їх наздоганяти. Хай щастить!
Черепаха швидко змахнула плавцями і, наче моторний човен, майнула за своєю групою. А капітан гукнув їй услід:
– Вельмишановна Черепахо, а чи можна Вашу розповідь у газеті надрукувати?
– Для того й розповідала-а-а! – пролунав звіддалік голос старої Черепахи.
Намагаючись якнайшвидше занотувати історію про матінку Черепаху, капітан і не помітив, що з-під днища Рипучого Корабля вислизнула таємнича темна тінь і миттєво зникла…