Кальмар нервував, бо відчував наближення голоду. Голод же міг допікати Архітеутису так, що шлунок завертався величезною швайкою, яка штрикала аж у голову і штовхала на різні лихі вчинки. Через це велетень не раз ковтав своїх найкращих помічників, наче пігулки, а тоді знову і знову був змушений шукати собі виказчиків та підлабузників.
Ось і зараз, знесилений боротьбою зі своєю ненаситною утробою, гігантський кальмар Архітеутис вирішив вилізти зі своєї темної печери і зжерти якогось необережного океанського мешканця. Не гаючи часу, він зачаївся в густих хащах водоростей і широко роззявив рота.
Тільки-но водорості перестали коливатися, а раки-самітники повернулися до своїх справ (монстра вони не боялися, бо розгледіти таку дрібноту кальмар міг, тільки вдягнувши окуляри), як почувся тупіт та іржання.
Кальмар Архітеутис прислухався: «Хто це може бути? Може, якась дуже поживна і смачна істота?»
…Морський Коник був справжнім гультіпакою. Він полюбляв гуляти не тільки в сонячну погоду, але й у дощову. Якось Коник гуляв під дощем (парасольку він, як завжди, забув удома) і застудився. Хворів він довго, а коли одужав, вирішив піти в гості до своєї двоюрідної тітоньки – Риби-Голки.
Риба-Голка була майстринею, як то кажуть, на всі плавці. Дізнавшись, що її єдиний улюблений племінничок застудився, вона запропонувала зшити чобіток із непромокальної акулячої шкіри. І не простий, а справжній, морський.
Мовляв, так забудькуватий Коник завжди буде захищений від дощу.
Племінник шаленів з радощів. Ледь дочекавшись призначеного дня – наступної середи – рано-ранесенько він уже стукотів у двері любої тітоньки. А коли побачив справжній морський чобіток, аж підстрибнув:
– Спасибі, ріднесенька! – радісно іржав коник. – Це річ, про яку я мріяв усе життя!
– Носи на здоров’я, племінничку, – посміхнулася Риба-Голка й обійняла родича. – Тепер і парасолька тобі ні до чого.
– До побачення, тітонько! – попрощався Коник.
Пливе Морський Коник і радіє. Дуже-бо гарний чобіток вийшов, теплий, зручний. Тож вирішив похвалитися перед друзями обновою. А ось, до речі, і нірка його троюрідного братика – Морського їжачка. Заглянув до нього Коник.
– Який гарний! – почав вихваляти чобіток братик їжачок. – Чи не поплив би ти до моєї сестриці, Морської Миші? Нехай вона теж помилується твоєю чудовою обновою.
Морська Миша вважалася першою чепурухою в океані, бо носила каблучку на хвості й три риболовні гачки в губі. Вона побачила морський чобіток і позаздрила Коникові.
– Такий собі, не те щоб кепський, але не лепський, – тільки й вимовила вона.
А її кумасі – Морській Лисиці, яка була в Миші в гостях, чобіток дуже сподобався. Вона довго захоплено роздивлялася обнову.
– Треба й собі такий замовити, – вирішила вона. – У кого, кажеш, шив?
Морський Коник дав Лисиці адресу своєї тітоньки й потеліпав далі. На ґанку, біля своєї хатинки, поралася Морська Корова. Вона поливала квіти в садку та щось бурмотіла собі під ніс.
– Здоровенькі були, тітонько Морська Корово! – гукнув Коник.
Але тітонька Морська Корова була в поганому гуморі, бо тільки-но посварилася з дядечком Морським Бичком. Вона лише махнула Конику хвостом, а на чобіток не звернула уваги.
Поміркувавши, Коник вирішив завернути до приятеля – Морського Півника, але на нього чекало розчарування. Морський Півник згадав про якийсь давнішній борг та зажадав негайно його повернути.
– Віддай мені свій чобіток, і залишимося друзями, – почав вимагати Півник.
– Ще чого! – обурився Коник. – Я мусив віддати тобі дві маленькі рибки, такі дрібненькі, як твій ніс, і не збираюся віддавати справжній морський чобіток! Тітонька Риба-Голка пошила його для мене, бо я її улюблений племінник!
– Гаразд, тільки потім не кажи, що я тебе не попереджав, – погрозливо розгорнув плавці Півник. – Начувайся ж!
Морський Коник не став чекати бійки і мерщій утік. Плив-плив і не помітив, як заплив у таку далечину, у такі хащі, що до смерті перелякався. Навколо не було жодної живої істоти.
– Треба хутчіш додому вертатися! – вирішив він і… заціпенів від жаху. Поруч із ним палали два великі червоні вогні, у світлі яких Коник побачив гігантську страшну істоту.
«Кальмар Архітеутис! Точнісінько такий, як про нього бабуся розповідала!» – майнув у голові Коника спогад про бабусині казки.
Коник скинув справжній морський чобіток, що заважав хутко плисти, та накивав п’ятами. Зробив це так швидко, що спантеличений кальмар, який вже зібрався проковтнути Коника разом із чобітком замість салату, так і залишився сидіти у водоростевих хащах із роззявленим ротом.