Китеняті подобалось плавати на глибині, адже там так гарно і затишно! Густі водорості сплітаються в химерні візерунки, поміж них здіймаються скелі, поточені численними нірками маленьких істот. Де-не-де лежать старі кораблі, що зазнали кораблетрощі. Навкруг них блищать розкидані золоті монети, а діаманти і смарагди виграють маленькими веселками, коли їх торкається щонайменший промінчик сонця. Спостерігаючи за цими веселками, Тимко кожного разу жалкував, що не має фотоапарату: які чудові світлини він міг би зробити для газети капітана Хвалька-Теревенька!
Ось і цього разу, пірнаючи, Тимко вже вкотре подумав, що проситиме маму й тата, щоб наступного дня народження вони подарували йому саме фотоапарат.
– Зроблю фото Рипучого Корабля з капітаном на борту і повішу в рамці у своїй кімнаті, – мріяв Тимко. – А потім…
Він так замислився, що спочатку й не звернув уваги на чиїсь крики. Але цей хтось наполегливо продовжував гукати:
– Тимко, любий, почекай! Друже, йди-но сюди!
Тимко зупинився.
– Чудеса та й годі! Хто б це балабошив?
– Це я, Морська Зірочка! – долинув до нього тоненький голосок.
Тимко придивився й побачив, що на великій каменюці сидить його стара знайома Зірочка, та сама, яку він помирив із Кораловим Кущиком.
– Ти що тут, на відлюдді, робиш? – здивувався він. – І де твій товариш? Чи, може, ти його з’їла?
– Ну що ти верзеш! – образилась Зірочка. – Ти ж сам усім пояснив, що я та… валеріанка і коралові кущики не їм!
– Не валеріанка, а ве-ге-та-рі-ан-ка, тобто істота, яка не їсть своїх друзів, – поправив її Тимко. – А що? Така чудернація: ти – і так далеко, аж за дев’ятьма глибинами.
– У мене справа важлива, – посерйознішала Зірочка. – Мій безцінний Кущик намірився будувати острів. Атол називається. Тільки йому досвіду бракує. Ось я і вирішила сплавати до Австралії. Круг неї, кажуть риби, Великий Бар’єрний Риф стоїть. І живе там сила-силенна інших коралових кущиків. І всі досвідчені будівельники. То я хочу запросити їх на нове помешкання, до мого товариша. Вони йому і порадять, і допоможуть.
– Яка ти смілива! Одна-однісінька, а попливла в таку далечінь, без супроводу, – остовпіло китеня. – Хіба тобі не лячно? Ой! Дивись, там, у скелях, наче хтось ховається…
– Тобі мариться, Тимочку, – нікого там нема. Та мені й лякатися ніколи, – мовила Зірочка. – Пливу я собі і мрію, як мій Кораловий Кущик острів збудує, як на острові пальми виростуть – великі-превеликі, а на пальмах виростуть кокосові горіхи. Потім вони впадуть на землю, вітром їх знесе у воду… Ото я поласую!
– Хо-хо-хо! Хі-хі-хі! – розреготався Тимко. – Ну, ти й вигадала! Хіба ж морські зірки їдять горіхи?
– Не знаю, як інші, а я – буду! Ти ж сам казав, що я вітрогонка! – надулася Зірочка.
– Та не вітрогонка, а ве-ге-та-рі… – почав було Тимко, а потім махнув плавцем. – Ти не думай, я не насміхаюся. Щось нове завжди дивує. А потім нічого, звикаєш. А ти неодмінно скуштуй горіхи, може, вони смачні.
– От-от, звикай скоріше, – зраділа Зірочка. – А я далі попливу, бо щось довго з тобою базікаю. На мене ж Кущик чекає. До побачення!
– Щасливої дороги! Бувай здорова, як риба, а гожа, як вода! – побажав їй Тимко й поплив до поверхні. Йому кортіло розповісти капітанові про дивовижну Зірочку та її товариша.
Що може бути кращим, аніж радіти за іншого, згодні?