Голод так допік Архітеутису, що він вирішив негайно піднятися на поверхню й суворо наказати Альбатросові з Бакланом знайти йому обід. Бажано човник з моряками або, краще, великий-великий корабель. Не вагаючись, кальмар зробив, як задумав.
Біля острівця, що став місцем зустрічі змовників, ненажера почув голосний лемент. Сварилися приятелі – Альбатрос і Баклан.
– Віддай гамбургер! – вимагав Баклан й розгнівано лопотів крилами. – Я особисто поцупив його в того малого хлопчиська!
– Не віддам, – волав Альбатрос, – бо я старший за тебе! Мені повага потрібна. А ти молодий, моторний, то знов полетиш до тієї залізяки й поцупиш ще один гамбургер – для себе.
– Так на мене там і чекають, – не здавався Баклан. – Той хлопчисько, мабуть, до мамки своєї побіг – скаржитись. Тепер мені там з’являтися не можна, бо моряки я-аак вискочать, я-аак стрільнуть у мене. А я себе, рідненького, так люблю, так люблю… Віддавай гамбургер!
– Ти ще й грубіяниш? Зовсім сором облишив! – затупотів Альбатрос і потягнув до себе гамбургер. – Ось я зараз тебе…
– Ось я зараз вас обох! – гаркнув кальмар, в якого вже слинки потекли від смачного запаху. – Давай сюди смакоту!
– Навіщо Вам, такому велетенському велетенищу, цей маленький черствий гамбургер? Він зіпсований, його цей йолоп заслинив, – почав леститися Баклан. – Вам же, гігантському гігантищу, потрібно щось гарне, свіже. Он, наприклад, цього куріпа можете проковтнути.
І Баклан рішуче вказав на Альбатроса. Той люто зиркнув на приятеля-зрадника, але, побачивши зголоднілого гігантського кальмара, здригнувся й миттю поклав перед хазяїном пожмаканий бутерброд.
– Смачного Вам, дорогенький Архітеутис Кальмарович, – вклонився Альбатрос. – А якщо Вам цього замало, то пошліть нашого Бакланюсика за поживою. Він знає, де такі чудові страви готують, й дістане хоч гору гамбургерів.
Кальмар ковтнув гамбургер.
– Мало, – за хвилину видав він, – смачно, але мало. До речі, як, ви кажете, ця штука називається?
– Гамбургер, – радісно крякнув Баклан. – Це такий бутерброд із м’ясом, салатом та різними приправами. Їх люди для своїх мальків придумали. Я, знаєте, як поспішав цей смачненький гамбургер в одного хлопчиська забрати і до Вас принести? Той поганець так пручався, так сперечався, а я все одно забрав і до Вас, прямісінько до Ваших щупалець приніс. Ви, щоправда, їх перед їжею не миєте, та хіба воно потрібно: щупальця мити? Тільки час гаяти. Присягаюся, я тепер теж не буду лапи мити. Ніколи…
– Багато губошльопиш! – гарикнув Архітеутис. – А ну, мерщій неси мені сто, ні, краще двісті цих бутербродів!
– Так, неси, – докинув Альбатрос, занепокоєний поведінкою свого спільника. – А якщо не виконаєш побажання нашого вельмишановного пана, то він тебе самого проковтне.
Бідолаха Баклан зовсім не чекав на такий виверт події.
– Ваша велетенська величність! – почав скімлити він. – Милосердя! Подивіться уважніше, і Ви побачите, що дзьоб у мене маленький, зовсім непридатний для важкої роботи. Я ж усе життя мріяв, щоб піднести Вам отой смачненький шматочок, але двісті, навіть сто бутербродів до мене в дзьоб не залізуть…
Кальмар уважно обдивився Бакланів дзьоб, помізкував і гірко зітхнув:
– Справді, дзьоб у тебе, як піщинка. Що ж робити?
– Нехай розкаже, де ці смаколики розшукав. Ми з Вами, Архітеутисе Кальмаровичу, на різних капостях собаку з’їли[1], поцупимо хоч сто, хоч двісті гамбургерів, – закрутив хвостом Альбатрос.
– Де собака? – вищирився кальмар. – От я її зараз!..
– Втік, – збрехав Альбатрос, здогадавшись, що його хазяїн збився з пантелику. – Нам головне знайти місце, де Ваша улюблена людська їжа зберігається, а цей бецман язик на три морські вузли зав’язав.
– Нічого я не в’язав! – закричав Баклан. – Ви, Ваше велетеньство, не думайте…
– Бо вже дірку в голові продумали, – буркнув собі під ніс Альбатрос.
–…не думайте, я з радістю не тільки розкажу, а й покажу! Справді, нехай поділяться, – закінчив переляканий птах.
– Ну, то й лети вперед, а ми за тобою слідом, – звелів Архітеутис.
– Лети, лети, жадібний ти наш! – уїдливо мовив Альбатрос. – Лети блискавицею!
Баклан зиркнув на нього з-під лоба, але промовчав і, розправивши крила, злетів у небо.
[1] Собаку з’їсти [на чомусь], ще кажуть вовка або муху з’їсти [на чомусь]. Звісно, це жартівливий вислів. Означає мати великий досвід у чомусь, майстерно оволодіти якоюсь справою, навіть такою лихою, як крадіжка. Тому Альбатрос і запевняє, що на різних капостях собаку з’їв.