– І де той пустун Вітерець запропав? – гойдаючись у гамаку, ліниво промовив капітан Хвалько-Теревенько. – Обіцяв братів привести, та й сам зник. Повітря, хоч ножем ріж. Так ми довгенько ще звідси не виберемось. Тільки й лишається, що спати, як он та мала, – і капітан вказав на Морську Ластівку, яка солодко дрімала, сховавши голову під крило.
– Може, мені на ніс пластир наклеїти? – промимрив Тимко. – Тоді я зможу ще трішечки Корабель поштовхати.
– Не треба мене більше штовхати, – почав вередувати Рипучий Корабель. – Ще трішечки, – передражнив він Тимка, – і в мене вся фарба на кормі облізе. До того ж… Ой! Ой! Щось лоскоче моє днище!
– Доброго дня, любі друзі! Як справи? – залунав чийсь знайомий голосок. – Здається, вам і на думку не спадало, що можете знов зі мною зустрітися!
– Це Крихітка Манта! – вигукнув капітан.
Тимко радісно розцілував манюньку, яка, до речі, з часу їхнього знайомства трішечки підросла, і поцікавився:
– Звідки ти тут взялася? Знову наодинці пригод шукаєш?
– Помиляєшся, любий товстунчику, нас тут багато, – повела плавцями Крихітка. – Ось дивись, як я їх кликатиму.
І Манта захлюпотіла хвостиком по воді: хлюп-хлюп-хлюп! Лясь!
– Ти хотіла покликати друзів. Чому ж тоді мовчиш? – здивувався Тимко.
– А я їх вже покликала, – таємничо посміхнулася Манта. – Вони зараз з’являться.
– Мене знову хтось лоскоче, – поскаржився Рипучий Корабель.
Галас і веселі розмови розбудили Ластівку. Пташка рвучко злетіла і закружляла над Кораблем.
– Навколо нас, у воді, хтось плаває, – повідомила вона. – А під кілем борсаються якісь підозрілі особи.
– То не підозрілі особи, а наші розвідники, – пояснила Манта. – Ми тренувальний збір проводимо: вчимось, яку бойових умовах треба поводитись.
– А навіщо вам це? – спитав Тимко.
– Коли ми знайомились, ви навіть не поцікавились, хто мої батьки, – надулася Манта. – Між тим, я з родини справжніх бойових мант. Ще наш прадід намагався побороти самого кальмара Архітеутиса, але загинув у нерівній битві. Помираючи, він заповідав нам увесь час тренуватися, щоб, коли настане слушна година, побороти велетня-вбивцю. Відтоді ми постійно тренуємось, навіть нову боротьбу вигадали…
Між тим на поверхні з’явився загін величезних мант. І вигляду них був справді бойовий. Тулуб найбільшої манти вкривали страшні рубці.
– Це мій татко! – з гордістю писнула манюнька. – Ці шрами він отримав, коли бився з Тигровою Акулою. Вона, злодійка, вбивала риб не тільки задля їжі, а й просто заради втіхи.
– Дуже приємно познайомитись, – шанобливо приклав руку до козирка капітан.
– Не зрозумів, – сторопів Тимко, навіть забувши привітатись, – як вони тебе знайшли? Слідів же на воді не залишається.
– Хіба ти забув, як я стукала по воді хвостиком: хлюп-хлюп-хлюп! Лясь!?
– Ну то й що?
– А те, що я спеціальною азбукою користувалась. Морзе[1] називається. Її мій дідусь розробив, – похвалилася манюнька.
– Ти диви, з якої ти славної родини… – протягнув Тимко.
А Рипучий Корабель додав:
– І ми будемо пишатись, що в нас така подруга є.
У розмову включився кремезний, суворий батько Крихітки Манти. Він по-дружньому штовхнув носом Тимка, двічі-тричі перестрибнув Рипучий Корабель, оббризкав капітана і, нарешті, висловився.
– Ваша правда, пишатися знайомством із нами, бойовими мантами, можна. Ми з пустунами та злодіями не товаришуємо. Сама ж манюнька нічого видатного ще не зробила. Але успіхи в неї є, зізнаюся як люблячий родич. Вона вже другий клас скінчила, тобто досконально вивчила азбуку Морзе, маскуватися навчилася, розвідувальні завдання виконувала, ну, й опанувала деякі прийоми нашої боротьби, До речі, боротьбу цю вдосконалила моя тітка.
– А що це за боротьба? – здивувався капітан. – Скільки живу, ніколи про неї не чув.
– Це таємниця для всіх, окрім вас, – урочисто підняв плавець Мант, – вірних друзів моєї донечки. Знайте, що боротьба називається бойовий плавак. Ось, дивіться.
І манти, усі як одна, почали вивертатися, перевертатися, підстрибувати й пірнати так злагоджено, наче однією мотузкою скріплені. Дивлячись на їхні енергійні, запальні рухи, Тимко й собі почав підстрибувати.
– А що, юначе, – похвалив його Мант, – ти наче створений, щоб стати чемпіоном у бойовому плаваку. Отримаєш дозвіл батьків – припливай. Погостюєш рік-другий – знатним бійцем станеш.
– З радістю! – вигукнув Тимко, войовничо випускаючи фонтан. Тоді подумав і додав:
– Дуже вдячний за Вашу пропозицію.
– А давай я тебе зараз навчу азбуці Морзе, – завертілася в’юном невгамовна Крихітка Манта. – Зрозуміло, не всій. Лише одному сигналу, але якому важливому! Дивись на мене й роби так само: хлю-юп! Хлю-юп! Хлюп-хлюп! Це буде означати, що ти кличеш нас якнайскоріше на допомогу.
– Дякую, та ми й самі впораємось, – сказав Тимко.
– Дочка має рацію. Все може статися, – заперечив йому Мант.
– Цілком з вами згоден, – втрутився капітан. – Ох, діти, діти! Один вітер у голові. Ти, Тимоню, дякуй та запам’ятовуй. Життя довге, все може стати в пригоді.
– До зустрічі, мої дорогенькі! А ми рухаємось далі, – попрощалася з мандрівниками Крихітка Манта. – У нас все по графіку. Якщо не вкладемось, мама сварити буде, вона в нас, у-ух, яка сувора!
– Так хіба у вас головний не тато? – здивувався Рипучий Корабель.
– Тато в мене – головний тренер, – пояснила Манта. – А мама – голова родини, розрізняти треба. Ну, все. Бувайте!
Манти упливли, а друзі ще довго обговорювали побачене й почуте.
[1] Азбуку Морзе насправді розробив не дідусь Крихітки Манти, а американський винахідник Семюел Морзе.