Вітерець кружляв навколо Рипучого Корабля. Малий був задоволений, що нарешті все владналося: і вітрила тріпочуть, і на палубі прохолодно, і вода біля Корабля здіймається маленькими пухнастими бурунчиками, схожими на ягнят. Навіть Морська Зірочка не плаче, а на чолі рішучих мант рятує корали від несподіваної навали.
– Знаєш, – сказав Вітерець, грайливо постукуючи Корабель по бортах, – у вас є можливість познайомитись ще з одним моїм братом – Мусоном[1]. Він такий постійний! Буває, дмухне в один бік і віє туди майже півроку.
– Чудово, – зрадів капітан. – Виходить, ми маємо слушну нагоду попасти в обійми твого брата і без усіляких клопотів доплисти Австралії.
– Авжеж, – погодився Вітерець, і раптом скрикнув: – Який я забудько! Ви ж у небезпеці! Коли мій братик Мусон змінює напрямок свого дмухання, обов’язково з’являється мама!
– Мама? Хіба вона в тебе така страшна? – здивувався Рипучий Корабель.
Та Вітерець не відповів.
– Згорни вітрила! Швидше, швидше! Матуся наближається! – щосили загорлав він. – На небо подивись![2]
І справді. Небо вкрилося важкими чорними хмарами, а вода потьмяніла. І через її темно-зелену товщу вже не можна було побачити щось на глибині. Замість легких долоньок Вітерця у вітрила Рипучого Корабля вдарили здоровенні кулачини могутнього вітру.
Несподівано Рипучий Корабель злетів на важкі груди водяного валу і стрімголов упав у темне провалля. І знову, задравши носа й занурившись кормою у воду, рвонув до гребеня нової водяної гори. Вітрила його захлопали, провисаючи і знов надуваючись, загриміли реї, затріщала палуба, прогинаючись під ударами темної й лютої води. А вітер дужчав, намагаючись пошматувати такелаж[3], зламати щогли…
– Мамо! – Вітерець розгорнув крила й шугонув у самісінький центр вихору, що стрімко наближався до Рипучого Корабля.
Капітан Хвалько-Теревенько прив’язав себе до штурвалу й закричав, звертаючись до Корабля:
– Тримайся, друже! Зараз або пан, або пропав!
– Сил триматися вже немає! – простогнав Корабель, видираючись на нову хвилю. – Охо-хо!
На диво, його стогін пролунав у повній тиші. Наче по велінню чарівної палички, хвилі миттєво стихли, небо очистилося, й на ньому засяяло вмите сонечко. Лише поруч із Кораблем бовванів довжелезний стовп вируючого вітру й води. Роздивляючись його, капітан підняв голову й побачив у вишині дивне обличчя. Воно розпливалося, змінювалося, та залишалося обличчям вродливої жінки. Її пишне довге волосся шалено тріпотіло на вітру, а брови були грізно зведені.
– То це справді сама пані Тайфуниця! – від здивування капітан Хвалько-Теревенько всівся на палубу.
Поряд із стовпом пурхав розпатланий Вітерець, який зніяковіло посміхався, зводив плечима та робив друзям таємні знаки.
– Це твої друзі, синку? – заговорила Тайфуниця. – Ну що ж, вони справляють приємне враження. Ніякого заліза, ніяких машин, ніяких димарів. Добре, що ти з ними потоваришував. Але твоє байдикування та небажання вчитися ледь не призвело до катастрофи. Ще б трішки, і я потопила б цю шкаралупку.
– Я не шкаралупка, а солідний пливучий засіб, – образився Рипучий Корабель.
– А я – його капітан. Дозвольте представитись – Хвалько-Теревенько. Сподіваюсь, що навіть у височині, де Ви мешкаєте, шановна пані, чули про славнозвісного Хвалька-Теревенька? До всього, я досвідчений наставник молоді, тому Ваш син довгий час перебував під моїм суворим наглядом.
– Безумовно, навчити цього грайливого летунця вашим людським якостям Ви змогли, дорогий капітане, – озвалась Тайфуниця. – Він так благав не наробити лиха Вашій команді, що навіть мене розчулили його слова. Та мова йде про спеціальні знання. Отримати їх син може тільки під керівництвом інших вчителів, у нашій вітродувній школі.
– Мамо, – заканючив Вітерець, – а можна я піду туди потім, коли наша мандрівка скінчиться?
– Ні, не можна, – очі Тайфуниці замерехтіли. Свист вітру, що чувся після кожного її слова, став сильнішим. – Ти негайно відправишся до Південного полюсу. Саме там розташована школа, про яку я говорила, – пояснила вона капітанові.
– Ну, то я зараз туди й полечу, – підозріло швидко погодився Вітерець.
– Занадто легко ти послухався. Значить, надумав мене обдурити, – Тайфуниця пильно глянула на сина, який враз почервонів, наче кропом обварений. – Тебе відведе до школи батько.
– Тато такий заклопотаний. Хіба можна його відволікати? – з надією в голосі відказав малий пустун.
– Повір, немає справи серйознішої, ніж доля рідного сина, – відказала мати. – Ось я зараз його покличу.
Тайфуниця рвонула вгору, розпливлася, потемнішала, й за хвилю під небом почулося таке ревіння, що друзі затулили вуха. Коли ж ревіння стихло, Тайфуниця набула свого попереднього вигляду і завмерла перед Кораблем.
Небо знов потемнішало. До Корабля попрямували, мабуть, усі хмари, що пливли в Східній півкулі. Спочатку вони були невеличкі, сіренькі, легенькі, потім погустішали, набули об’єму й чорноти. Останніми ледь приповзли пихаті хмари з товстелезними боками. Вони відштовхували своїх сестер, намагаючись зайняти найпочесніше місце в центрі.
Коли хмари остаточно зайняли свої місця, потемніла й захвилювалась вода. Навсібіч, наче під чиїмось важкими п’ятами, полетіли бризки та піна. Капітан прислухався. Десь ген-ген, з самого краю обрію, у спалахах блискавок і гуркоті грому до Корабля мчав велетенський вихор.
– Таточко! Як я за ним скучив! – радісно крикнув Вітерець й кинувся назустріч батькові.
Серед гуркотіння грому почувся низький басистий регіт – це люблячий батько вітав свого молодшого сина.
– Прощавайте, – мовила Тайфуниця до мандрівників. – Надійшов час розставання. Але я запам’ятала вас. Відтепер ви можете не лякатися ніяких штормів. Наша родина берегтиме вас заради дружби з Вітерцем.
І Тайфуниця миттєво зникла. Слідом зникли хмари і сполохи блискавок, замовк гуркіт. Як туман під сонцем, розтанув вихор. З ними пропав і Вітерець.
– Бідолаха навіть з Тимком не попрощався, – розплутуючи снасті, жалівся Корабель. – Коли ми ще зустрінемось?..
– Не сумуй, – втішив його капітан. – Не маю жодних сумнівів, що з цим невгамовним летунцем ми обов’язково побачимось. Адже в кожній школі є канікули, а під час канікул діти можуть вільно гратися і, з дозволу батьків, навіть мандрувати. Тож він до нас прилетить – при першій нагоді прилетить! Ось побачиш.
– Мені теж так здається, – щебетнула Ластівка, яку Корабель щойно виплутав з купи мокрих прапорців. – Ми ж друзі, а друзів не забувають! Правда, капітане?
– Щира правда, голубонько, – погодився капітан і подався на камбуз – обідати.
[1] Мусон – тривалий вітер, що періодично змінює свій напрям; влітку він віє з океану, взимку – з суші. Властивий тропічним областям, але вітри мусонного характеру спостерігаються і в приморських країнах помірного поясу: Далекий Схід тощо.
[2] Якщо читач забув, то нагадаємо, що маму Вітерця звуть Тайфуниця. Те, що описує автор у географічному плані вірно, адже тайфун – вихороподібний вітер, що має величезну руйнівну силу, виникає в період зміни мусонів у південних та східних морях Азії – від Аравії до Японії.
[3] Такелаж – снасті на кораблі, які слугують для укріплення щогл та необхідні для управління вітрилами.