Баклан летів поволі, намагаючись не розтрясти свій напханий таранькою шлунок. Насправді йому зараз більше хотілося спати, аніж шукати якесь миршаве китеня, яке й шукати не треба, а тільки трішечки почекати, коли воно саме з’явиться.
– Дуже-бо в мене хазяїн нетерплячий, – сумно розмірковував Баклан. – Невже не можна було хоч півгодинки почекати, поки я не відпочину?
Тугоумкуватий птах постійно забував, що Архітеутис СТРАШЕННО зголоднів, тому особливо не старався. Летів собі потихеньку хтозна куди і навіть примудрився задрімати, заплющивши одне око. Сонного, його підхопив Мусон – рідний брат Вітерця – і поніс у тому ж напрямку, що й Рипучий Корабель. Тож тепер зустріч наших мандрівників і жахливого монстра могла відбутися вже за кілька годин.
– Гей, ти, черепахо! Довго ми ще будемо плентатись, як два уламки кораблетрощі? – не витримав кальмар, зморений голодом і спекою.
– Га? Що? – прокинувся Баклан. – Чим можу бути корисним, Ваша довгощупальна величе?
– Якщо хочеш бути корисним – стрибай мені в рота, – гигикнув Архітеутис у захваті від свого жарту. До речі, жарти жартами, а він вже починав подумувати, чи не зжерти йому цього незграбного товстуна.
– Хі-хі, який дотепний вислів! – улесливо мовив Баклан. – Обов’язково запам’ятаю і повторю тій рибці, яку зловлю на вечерю. Та, може, Ваша добродійна велич вкаже мені, мізерному, на яку послугу чекає?
– Мені хотілося б почути, – почав дратуватись кальмар, – скільки ще доведеться шукати китеня? І де той корабель із салом?
– У Вас чудова пам’ять, – закотив очі птах. – Та хіба я щось казав про сало?
– Бодай тобі кістка в горлі! – вгатив щупальцями по воді Архітеутис. – Годі теревенити! Відповідай, де китеня?
– Недалечко, Ваша нетерпляча милість, – бовкнув переляканий Баклан. – Зовсім трішечки залишилось. Може, Ви на глибину пірнете, перепочинете, прохолонете? А я Вас туточки почекаю!
– Справді, прохолонути треба, – погодився кальмар. – Ти диви, і від тебе іноді щось розумне почути можна.
– До послуг Вашої доброзичливості, – розкудахтався Баклан і торочив це доти, доки Архітеутис не зник на глибині.
Ловлячи крилами вітер, легко піднімаючись все вище й вище, Баклан уже було солодко закуняв, аж тут тріснувся дзьобом об чийсь міцний дзьоб і ледь не перевернувся. Підхоплений на крило, він почав пручатися.
– Не рухайся так різко, Бакланюсику, бо вода не перина, впадеш – кісток не збереш, – крикнув йому на вухо знайомий голос.
– Пані така сильнокрила, що з нею і в тайфун потрапити не страшно, – перестав опиратися Баклан, впізнавши сувору дружину свого приятеля Альбатроса. – Сподіваюсь, що не зіпсував красу вашого ідеального дзьобика.
– Не такий вже він ідеальний, – зашарілася Альбатросиха, яка не чула стільки гарних слів за все своє життя. – От пір’я в мене справді, майже оксамитове. Та й лапки… Міцні, рівненькі. Та й ти, пане, птицюган хоч куди!
– Хто б з вами, чарівна пані, сперечався, тільки не я, – розніжений від несподіваної похвали Баклан забув про обережність і розв’язав язика. – Я й туди, я й сюди, і звідти. Розумієте, люба пані, без мене зовсім нікуди. Навіть мій старший друг – відомий вам кальмар Архітеутис – ставиться до мене набагато краще, аніж до вашого чоловіка. (До речі, де він подівся?) Так от, Його дружня милість завжди на мене покладається, прислухається до моїх порад. Зараз ми шукаємо китеня, ну, пам’ятаєте, його Тимком звуть? І знаєте, моя кралечко, це я порадив Кальмаріусу його з’їсти…
– Ах, ти, лопушаний дурень! – схопилася за голову Альбатросиха. – Ти зрадив усіх нас! Виходить, правий був капітан Хвалько-Теревенько, коли попереджав про небезпеку й закликав готуватися до відсічі цьому Архінегідникові!
– Прошу мене не ображати, – розпустив хвіст Баклан. – Я, можна сказати, праве щупальце нашого Кальмаріуса. Як йому накажу, так і станеться. Тож тримайте свого зловредного язика за дзьобом. А ваш, шпикачечко, чоловік свої обов’язки не виконує. Він присягався нашому могутньому другу вірно служити, а сам пірнув, наче в ополонку, і – бувайте здорові!
– Не вірю, що мій кріпколобик міг з такою поганню потоваришувати, – насупилася Альбатросиха. – Він мені обіцяв, що, як вилікується, до пташиної самооборони запишеться.
– Якої такої самооборони? Від чого він оборонятися буде? – не зрозумів Баклан.
– Від твого огидного Архі-гада, ось від кого! – загорлала Альбатросиха.
– Так він що, на інший бік вирішив податися? – пішов у наступ Баклан. – Почув, значить, якусь плітку й повірив?
– Це ти про себе? Ти ж бо пліткар відомий, – відбила його напад Альбатросиха. – Мій Альбусик – справжній стратег! Як дізнається про якісь події, завжди спочатку помізкує, варіанти прокрутить, а вже потім рішення приймає. Не те, що деякі!
– Значить, є щось, чого я не знаю, – занервував Баклан.
– Справді, не знаєш, – несподівано спокійно погодилась Альбатросиха. – От як розкажу твоїй матусі про гидкі витівки її любого синочка, от я-аак зустріне вона тебе, я-аак гаркне, як-ааак затупотить. І дзьоб у неї, на відміну від твого, гострий, і крила міцніші. А повчати почне – навіть в іншій півкулі чути. Я ж добродійку Бакланиху ще з дитинства пам’ятаю.
Баклан згадав рідну матусю, її пронизливі очі, рішучий характер… і занервував ще сильніше.
– Я вас не ображав, чому ви на мене, мов скажена мурена, накинулися? – заканючив він. – Я став на бік сильнішого, хіба це погано? Воно ж у житті завжди так: бажаєш успіху – переходь на бік переможця.
– Йолоп він і в Антарктиді йолоп, – закотила очі Альбатросиха. – Який же він переможець, той Архі-паразит? Проти нього стануть об’єднані сили усіх морів та океанів. Де йому, старезному, з ними упоратися?
– Об’єднані сили? – із сльозами в голосі перепитав Баклан. – І всі на одного-однісінького Кальмариська? Та вони ж роздеруть його на малюсінькі шматочки!
Він трохи помізкував і приступив до Альбатросихи:
– Пані ласкава, а, може, ви про мене, корисного, словечко зроните? Ті ж славетні сили стануть битися, а хто шматочки від Архі-паразита збиратиме? А тут ось він я!
– Ну, ти й погань! – скривилася Альбатросиха. – Дам я, краще, тобі пораду: мерщій лети додому, залазь у гніздо, заховай голову під крило і сиди тихо-тихо, аж до самої нашої перемоги. От як все скінчиться, то й живи собі далі, як знаєш. Я ж ані мур-мур про твою зрадницьку душу.
– Низенько вам вклоняюся, пані Альбатросенкова. Ваша неземна чуйність не знає меж, а доброзичливість глибиною дорівнює океану! – у захваті заспівав Баклан. – Лечу! Лечу стрілою до рідної хати, бо під час далекої мандрівки отримав хронічну хворобу сьомого махового пера і смертельно скучив за матусею!
Альбатросиха подивилася боягузу вслід, докірливо похитала головою і полетіла далі у своїх справах.