Діставшись дна, манти з Морською Зірочкою на чолі розгорнули свій загін клином і рушили на ворога. Головним своїм завданням вони вважали закликати ненажер до порядку, а, якщо вони не слухатимуть, то налякати їх і розігнати.
– Ви їх не чіпайте, – провела роз’яснювальну роботу Зірочка. – Бо одну порвете, а з неї дві нові виростуть[1]. Просто від коралів їх відженіть, і нехай собі пливуть. А не схочуть піти, то загрожуйте гнати аж до Маріїнської западини. Вони злякаються, що кальмару на поживу потраплять, і порозбігаються.
– З мирним населенням ми не воюємо, – сказав тато Мант. – Життєві правила не дозволяють із слабкішими за нас боротися. За порядком спостерігати – це будь ласка, а щоб нівечити когось – то для нас ганьба.
– Добре, – розквітла Зірочка. – То я на вас сподіваюсь.
Мант посадив Зірочку поруч із собою на білу скелю.
– Дочекаймося розвідників, – запропонував він, – і тоді будемо діяти згідно обставин.
– Дозвольте доповісти, тренере, – з темряви випірнув головний розвідник. – Біля Великого Бар’єрного Рифу не знайдено жодного сліду морських зірок[2].
– Як не знайдено? То ви, мабуть, погано шукали, – насупився Мант.
– Наші попливли в усі боки, – виструнчився розвідник. – Обіцяли, що не пропустять жодної щілини, жодної печери.
– Навіщо в печері шукати? – здивувалася Зірочка. – Їх тут сила-силенна була, як оселедців у бочці, усі корали, наче вулкан попелом, вкриті. У печеру, навіть велику, всі б не вмістилися.
– Хіба що в кальмарову, – пожартував розвідник.
– Гм. Дивна річ, не крізь дно ж ті зірки провалилися? – гмикнув тато Мант.
– А корали? Як почувають себе корали? – захвилювалася Зірочка. – Не дуже мої родичі їх обгризли?
– Живі-здорові, – запевнив її розвідник. – Якщо бажаєте, то можу вас до них супроводити.
– Ще й як бажаю! – скрикнула Морська Зірочка. – І чим швидше, тим краще!
– Ну, то сідайте до мене на плече, – люб’язно запросив головний розвідник.
Не роздумуючи, Зірочка стрибнула з верхівки скелі на міцне розвідникове плече.
– Рушаймо! – скомандувала вона. – Хаміль-хаміль, лети, наче джміль!
Морська Зірочка в розпачі роздивлялася навкруги. Тихо, пусто, сумно… Корали стояли якісь посірілі, обшарпані, занехаяні. Навколо валялися їхні відламані гілочки та недогризені зірками крихти.
– Нічого не розумію, – кинулася на пошуки родичів Зірочка.
Вона пильно приглядалася до кожної ямки, кожного пагорбка. Навіть зазирнула під декілька равликів і маленьких мушель.
– Від вас не сховаєшся, – з повагою мовив головний розвідник. – Може, погодитесь до мене в крило піти? Будемо разом у розвідку ходити. Хоча розвідувати тут нічого. Схоже, що зникли ваші близькі в одну мить.
– Але як? Як? – схвильовано забігала дном Зірочка. – Ви уявляєте, яка сила-силенна зірок тут була? Якщо б вони всі разом кинулися тікати від якогось ворога, то на поверхні утворилися б великі хвилі.
– А вони тихенько знялися, – пояснив Морський Коник, який тільки-но підплив до Зірочки й розвідника. – Їх справді було забагато для цих коралів. Вони їх, наче простирадло, вкривали. Я спеціально піднімався, щоб на них зверху подивитися. У-ух! Виглядало це моторошно, наче у фільмі жахів. Величезна ряднина – й ворушиться, ворушиться. У мене аж мурашки по хребту забігали і грива дибки стала. Всю зачіску собі зіпсував.
– Ти менше про гриву, а більше про зірок говори, – урвав його розвідник.
– Тпру-у, стрімкий, не перебивай. Чого нервуєш? – обурено заіржав Коник. – Хіба то твої родичі були? Я для цієї молодички стараюся.
– Так, не лякайте його, – зупинила сварку Зірочка. – Коники – вони ж істоти примхливі. Образиться на нас, налякається, і…
– Хто налякається? – вибалушені очі Коника ще більше вилізли з орбіт. – Та я й Морського Дідька не злякаюся! Нещодавно я самого кальмара Архітеутиса проміж очей ляснув!
– А тепер детальніше та з подробицями, – нахилився до Коника розвідник, який непомітно підкрався іззаду і затиснув Коника в дужі обійми.
Хвальку нічого не залишалося, як розповісти про свою пригоду. Як гуляв він у дощ та застудився; як тітонька Морська Голка запропонувала пошити йому справжній морський чобіток, а коли пошила, то він, Коник, від радості скакав, як акула на гачку. Як поплив він перед усіма родичами та знайомими хизуватися цим дивним взуттям, але Морський Півник згадав про якийсь давнішній борг, зажадав негайно його повернути, і замість двох дрібненьких рибок хотів відняти чобіток. Тому він утік, і заплив у такі похмурі хащі, що перелякався й вирішив повернутися додому. І тільки-но вирішив, як поруч із ним запалали два великі білі вогні. Саме у світлі тих вогнів Коник побачив гігантську страшну істоту.
– Присягаюся, це був справжній кальмар Архітеутис! Саме такий, як про нього бабуся розповідала! – запевнив слухачів Коник. – Але я не розгубився, скинув справжній морський чобіток, що заважав хутко плисти, та накивав п’ятами. Ось так все було, – закінчив він свою розповідь.
– Зрозуміло, – спохмурнів розвідник, – але не ясно. Не ясно, до чого кальмар там, у далеких хащах, коли зірки зникли тут, біля коралових рифів?
– Ех, ти, нетямущий трикутник, – зверхньо кинув Коник. – Я ж зіркам цю історію розказав! Спочатку одна жувати перестала, потім друга. І пішли: шу-шу-шу, шу-шу-шу… Захвилювались, одна одній щось шепочуть, радяться. А потім підхопилися і наввипередки одна за одною, одна за одною та понад дном і прямісінько на захід подалися. А потім мені їсти захотілося і я поплив їдальню шукати. Поїв і – назад, думав, повернуться, а я з ними ще погомоню, адже вони такі гарні співрозмовниці. Як слухали мене, так і роти порозкривали, жуйку жувати перестали.
– Хіба ми неуважно тебе слухали? – здивувалась Зірочка.
– Еге ж, накинулись, як навіжені, схопили, розгойдували, наче буря човен, – надувся Коник. – Зірки ж тихі, лагідні, нікого не образять.
– Які ж вони тихі, коли жерли так, що луна до Південної півкулі йшла? Не образять? Та вони скільки коралових кущів позагризали! – повернулася до улюбленої теми Морська Зірочка. – Може, серед тих кущів видатні майстри загинули, які атоли будувати вміють!
– Досить теревенити! – не дуже чемно обірвав її розвідник. – Треба негайно тренеру про все доповісти. Умощуйтесь та помаршируємо.
– А його залишимо? – занепокоїлась Зірочка.
Головний розвідник мовчки закинув на плече Зірочку, цупко вхопив Коника за гриву і повним ходом припустив назад, до скелі, де чекав на них Мант.
[1] Це справді так. На Землі є багато живих істот, які відрощують втрачені органи. Наприклад, ящірка. Морські зірки теж мають таку властивість.
[2] Таке справді іноді трапляється: морські зірки накидаються на Великий Бар’єрний Риф та починають жерти корали. Зіркова пошесть триває протягом декількох днів, а то й тижнів, але потім зірки, наче по команді, зникають. Вчені й досі не знайшли відповіді на питання: чому так відбувається? На цих сторінках автор висуває свою версію.