Опустившись на дно, кальмар відчув, що страшенно втомився. Звісно, гонитва за океанським лайнером, а потім за китеням Тимком, та ще коли від голоду живіт до хребта присох, дуже його виснажили. Тож він знайшов велику купу піску, вкриту м’якенькою морською травичкою, зручно на ній вмостився і захропів.
Прокинувся Архітеутис із відчуттям такого пекучого голоду, що був ладен з’їсти будь-що, навіть камінь. Вирішивши не розраховувати на дурисвіта Баклана, кальмар почав ламати голову, як би когось спіймати на обід чи бодай на вечерю. Лупав очима, лупав, озирався на всі боки і, нарешті, звернув увагу на широку смугу на дні.
– Що б це могло бути? – почухало потилицю громадище.
Зависнувши над дном, кальмар почав придивлятися й принюхуватися.
– Чи то від голоду голова крутиться, чи то мариться, але тхне морськими зірками, – сказав монстр.
Він ще раз понюхав і зрадів. Справді, зірки, рухаючись суцільною пеленою, залишили після себе такий густий дух, що в ньому можна було потонути. Але Архітеутис навіть не поморщився. Сильний запах став для нього сигналом того, що морські зірки проходили тут години дві чи три тому.
– Як я зголоднів! – стогнав він. – У животі наче краби з раками б’ються!
Прислухавшись, як кишки в животі грають марш, Архітеутис капосно розмірковував уголос:
– От підживлюся зірками, а потім піднімуся на поверхню, підкличу до себе того блазня – Баклана, буцімто хочу якусь таємницю відкрити, схоплю його і з’їм. Він, здається, молоденький, солоденький, а після обіду завжди потрібно чимось поласувати.
Кальмар навіть гадки не мав, що спритний Баклан уже сидить у центрі своєї зграї і викладає особисте бачення засобів боротьби із «жорстоким гнобителем мешканців води та повітря», як він пойменував кальмара. Більше того, Баклан вже знайшов прихильників, готових проголосити його радником із військово-наступальних дій.
А зараз кальмар, впевнений, що Баклан чекатиме на нього скільки завгодно, попетляв по сліду, що обіцяв багату поживу.
Поталанило морським зіркам, що Архітеутис не був справжнім мисливцем, ніколи не полював та не вистежував здобич. Все робили за нього попихачі. Саме вони приводили численних нещасливців до його зажерливої пащі. Кальмар не врахував ані напряму течії, ані напряму руху зірок. Тому, на щастя цих маленьких істот, поплив у протилежному напрямку – туди, звідки зірки втекли, – до Великого Бар’єрного рифу.