На палубі Рипучого Корабля чувся радісний гомін. Ластівка запевняла, що її домівка осьдечки, безкозиркою докинути, тому вона зараз зніметься й полине, куди серце веде, діточок обійме, а потім повернеться, щоб запросити друзів у гості.
– А пригощати вас будемо юшкою з ластівчиних гнізд, – цвірінькала Ластівка. – Це такий делікатес[1]! У Китаї його здавна полюбляють, у найкращих ресторанах подають.
– Фу, це ж треба, ваше пір’я жувати! – скривився Тимко. – Дивний смак у тих китайців.
– Яке пір’я? – здивувалась Ластівка. – Хіба ти не знаєш, що ми будуємо свої гнізда з маленьких рибок, рачків, крабів і скріплюємо це своєю слиною? Воно, як підсохне, таким міцним робиться – жодне яєчко не випаде.
– То ви готові пожертвувати для нас своїми хатками? – захвилювався капітан. – Дякуємо, та краще не треба руйнувати гнізд, голубонько.
– Ми ж нові побудуємо, – заспокоїла його Ластівка. – Нам все одно треба постійно їх оновлювати. До того ж почастунок гості з хазяями не обговорюють – це нечемно. Все, забалакалась я з вами. Лечу!
Ластівка зробила невеличке коло над Кораблем, потім друге – побільше, третє ще більше і нарешті зовсім зникла з очей.
– Полетіла, – радісно зітхнуло китеня. – Таке відчуття, ніби це я додому повертаюся.
– Нічого дивного, – прорік капітан. – Ми за цей час так потоваришували, наче рідні стали.
– Точно, – підхопив Рипучий Корабель. – Мене навіть сумом огорнуло без нашої клопітливої пасажирки. Хто тепер у мене на реї сидітиме, у далину дивитиметься?
– Тьху на вас! – розсердився капітан. – Що ви все про сумне та про сумне? Давайте про щось радісне. Наприклад, про Морську Зірочку. Зараз вона з мантами наведе порядок серед своїх родичів, врятує корали, знайде помічників своєму сердешному приятелеві і поїде додому.
– Що значить «поїде»? – перепитав Тимко. – Хіба вона погодиться на нашому Кораблі плисти? Та й не кваплюся я додому – пригод не вистачає.
– А я, мабуть, старим стаю, – рипнув Корабель. – Не хочу я більше ніяких пригод. Мені б додому, у рідний порт. Став би в док[2], днище почистив, боки підфарбував, троси замінив…
– Ти мене не ганьби, друже, – капітан поплескав долонею бортові перила. – Обіцяли ми цьому юному герою, що відшукаємо Дельфіна і допоможемо йому від мурен море позбавити?
– Обіцяли, – погодився Корабель.
– Обіцяли, що погостюємо на острові Тасманія, пополюємо на справжнього Тасманійського диявола?
Корабель тільки вітрилами у відповідь затріпотів.
Поки друзі розмовляли, Ластівка летіла все далі й далі на південь.
– Ще трішечки, ще трішечки! – туркотіла вона. – Зараз я побачу моїх любих діточок!
Але побачила вона не діточок, а щось геть незрозуміле: невеличкий острів, вкритий лискучою плівкою. Раптом з води біля острова вистрибнула нафтово-чорна зміюка, поруч із нею піднялася ще одна. Вони виконали якийсь незграбний танок, опустилися і попливли прямісінько до Ластівки. За ними прямували інші, менші й тонші. Між тим острівець заворушився, закачався на хвилях і, набираючи швидкість, рушив за зміюками.
Ластівка уважно придивлялася. Вона відчайдушно намагалася зрозуміти: що це? Живий острів? Не буває таких, хіба в казках. Підводний човен? Але вони зовсім інші, та й зміюки біля них не плавають.
Острівець підстрибнув, і разом із ним підстрибнули зміюки. А між ними, попереду острівця, відкрилися очі – дві величезні білі тарелі.
Спершу в них відбилося небо, і вони почали наливатися блакиттю. Потім там відобразилась Ластівка, і тарелі миттєво змінили колір на яскраво-червоний, з вугільною крапкою всередині. Пташка, немов зачарована, спостерігала, як ці пласкі круглі очі наливаються злістю, як у центрі їх розгоряються жаринки, що намагаються причарувати, позбавити волі, а їй треба скоритися і…
Ластівка здригнулася. Як наяву, вона почула голос Тимка, що твердив: «Кажуть, що спервовіку живе той велетень у безодні океану, і такий він лихоокий та крижаносердий! Очі в нього як дві білі тарелі, і в роті в нього чорно, і серце в нього гадюче. А як гляне – то навіть у китів молоко кисне».
У цю мить одна зі зміюк шугнула догори, намагаючись схопити налякану пташку.
«Це щупальце велетенського кальмара!» – зрозуміла Ластівка. Вивернувшись, вона злетіла у височину і прожогом кинулася назад – попередити друзів про небезпеку.
Кальмар від злості мало на кусні не порвався. Подумати тільки: якась мала пташка – і не підкорилася його владному погляду! Більше того, вона втекла і тепер попередить кожного, хто трапиться їй на шляху!
Потім Архітеутис трішечки заспокоївся. Розкидав в умі сяк і так і вирішив, що морських зірок, за якими він полює, Морська Ластівка не попередить, бо пірнати зараз не наважиться. Можливо, вона не витримає такого жаху і знепритомніє, а тоді впаде у воду й потоне. Але байдуже – як здобич вона нікому не потрібна, надто дрібна. Щоправда, при думці про їжу Архітеутис знову занервував, але, згадавши, що на нього чекає сила-силенна морських зірок, отямився і подався далі в тому самому напрямку, що й Ластівка. По-перше, цей шлях був саме тим, за яким мали посуватися зірки. А по-друге, Ластівка, певно, кинулася кликати на допомогу. Отже, там є хтось, кого можна зжерти. Такі думки змусили кальмара цілеспрямовано рухатися уперед, за здобиччю.
[1] Делікатес – вишукана страва
[2] Док – портова споруда, для огляду та ремонту або будівництва кораблів.