Чимдуж помчала швидкокрила Ластівка до друзів – попередити про смертельну небезпеку.
– Що ж це робиться? – напружуючи останні сили, твердила вона. – Виходить, правий був Рипучий Корабель, коли розповідав про цього злодія – Архітеутиса. А я ж над ним насміхалася…
Ластівка зробила ще декілька змахів і озирнулася.
– Вдалося мені втекти чи не вдалося?
А позаду, здіймаючи чималі хвилі, мчав розлючений кальмар.
– Ой, лишенько! – забідкалася Ластівка. – Він же по гарячих слідах за мною пливе!
З переляку пташка не здогадалася змінити курс, щоб увести Архітеутиса кудись подалі від друзів. Вона заметушилася і почала голосно кричати.
Її крики почув кальмар і чимало цьому потішився.
– Кричить, отже, когось кличе, – кумекав він. – Зараз я нарешті попоїм! Спочатку проковтну друзяк цієї крикливиці, а потім – морських зірок. Або ні, зроблю собі такі… бурегри? Тамбури?.. Тьху, забув! Такі смачні бутербродики з тих, хто над, і з тих, хто під водою. А зверху покладу цю пташку – бо я її все одно спіймаю! А потім, на десерт, проковтну глупака Баклана. Не потрібен він мені, та й набрид. Я і сам спритний мисливець, он як пополював…
Крики Ластівки далеко рознеслися над тихою водою. Почули їх і китеня Тимко, і капітан Хвалько-Теревенько. Почули і сполошилися.
– Це наша Ластівка репетує, – прислухаючись, сказав Хвалько-Теревенько. – Невже з кимсь свариться?
– Може, діти втрапили в якусь халепу? – мовив Корабель. – Чи обід святковий не виходить, як треба?
– Та ні, вона жалісно скімлить, – занепокоїлося китеня. – Треба поглянути, що трапилося.
Тимко рішуче попрямував на крик.
– Стривай, – гукнув капітан. – І ми з тобою попливемо.
– Та я шпарко, – засперечався Тимко. – Раз-раз і готово.
– Все в тебе шпарко виходить: і поплисти, і повернутися, – пробурчав капітан. – А якщо там на нас не чекають? Навіщо нам у сімейні сварки лізти? До того ж дитина без супроводу дорослих ходити не може, тому охолонь, зараз я наведу порядок, одягну парадну форму і – до ваших послуг.
Від нетерплячки китеня заходилося стрибати, хвостом вибиваючи дрібушки на воді: бу-ум! Бу-ум! Бух-бух! Бу-ум! Бу-ум! Бух-бух!
– Агов, вгамуйся! Чого стрибаєш, мов креветками покусаний? – пропищав чийсь знайомий голос.
Китеня облишило свої ігрища і роззирнулося.
– Ти де, Морська Зірочко?
– Ось я, – озвалася Зірочка, вибираючись з-під Тимкової нижньої губи, – ціла і непошкоджена.
– Ну, то й чудово, – зраділо китеня. – Хто ж думав, що ти свої справи так швидко вирішиш. Тільки чому ти одна, без мант, без коралів-майстрів?
– Не до майстрів нам зараз, – відмахнулася Зірочка. – Рятуватися вам треба: і тобі, і капітанові.
– Жартуєш? – образився Тимко. – Ми й самі кого завгодно врятуємо. От зараз попливемо на захід розбиратися, чому Ластівка кричить, наче з неї паси деруть.
– Ой, недарма вона, сердешна, репетує, – захвилювалася Зірочка. – Може, Його побачила…
– Кого Його? – перепитав Тимко. – Щось ти загадки якісь дивні загадуєш.
– Мерщій! – поквапила їх Зірочка. – Де капітан? Гей, Корабель, піднімай вітрила і прямуй ондечки, за Бар’єрний риф. Туди страхопуд не пролізе. А я тим часом до Ластівки сплаваю, подивлюся, чи не зітнулася вона з кальмаром.
– З яким кальмаром? Що ти вигадуєш? – скривився Тимко. – Просто всі з глузду з’їхали з тим кальмаром. Тільки й шушукаються: кальмар те, кальмар се… Насправді ж це я його вигадав. Пригадав, що мені в дитинстві матуся розказувала, от капітанові і переповів. Він, мабуть, у своїй газеті «качку» надрукував, а ви й повірили!
– Усі вірять, тому що він насправді існує! – засперечалася Зірочка. – Його вже й бачили!
– І хто ж його бачив? – зверхньо запитав її Тимко.
– Морський Коник! Він до того Архітеутиса мало на обід не потрапив! – запально відповіла Зірочка.
– Хо-хо! Хіба Коником наїстися можна? До того ж боягуз він знаний! Як побачить якусь тінь, прожогом додому тікає і три дні під ліжком дрижить, – зареготав Тимко.
– Тихіше, друзі! – на палубу вийшов капітан Хвалько-Теревенько, одягнений у парадну морську форму. – Що за сварки між товаришами?
– Я Тимкові вже з годину доказую, що кальмар Архітеутис існує! – підвищила голос Морська Зірочка. – Що він десь неподалік линдає, що рятуватися вам треба, не гаючи часу! А мені вже час – манти чекають. Вони вирішили мене розвідницею зробити – сліди кальмариська знаходити.
– А дзуськи! Ти ж дужча хіба за інфузорію! – встав дибки Тимко. – Я більший і сильніший за тебе. До того ж мене тато Мант запросив бойовому плаваку навчатися.
– Це буде, коли п’явка крикне, – вигукнула ображена Зірочка. – Ти більший, але я старша за тебе…
– Тихо! Слухати мою команду! – припинив сварку капітан. – Зірочка відправляється розвідати, що до чого, а ми піднімаємо вітрила й готуємось…
– …до битви! – вигукнуло китеня.
– До якої битви? – зблід капітан Хвалько-Теревенько. – Як військові кажуть, нам треба змінити диспозицію, тобто зайняти краще місце для оборони.
– Хіба ж ми не битимемось? – спохмурніло китеня. – Виходить, ми – трясогузи?
– Ти не розумієш, дитино. Ми не встоїмо супроти цього громили, – розтлумачив капітан. – Наймудріше буде покликати на допомогу всю громаду. Разом ми його поборемо.
Тимко похнюпився, а Зірочка швиденько підвела підсумок розмові.
– То я, мабуть, попливу.
– Будь обережною, любцю, – дбайливо попередив її капітан. – І повертайся хутчіш. Ми на тебе на зюйді[1], за рифами чекатимемо.
– Оком змигнути не встигнете, як я повернуся, – пообіцяла Зірочка й гайнула під усіма вітрами.
[1] 3юйд (морськ.) – південь.