Ластівка кружляла й кружляла над здоровлючим кальмаром і намагалася придумати, як відвести від друзів небезпеку.
«Якщо я попрямую до них, Архітеутис поженеться за мною і зітнеться з Кораблем, – міркувала Ластівка. – Тож робити цього не можна. На крики ніхто уваги не звертає. От якби повз мене пролітав якийсь птах! Я б попросила його здійняти тривогу, а сама відволікала б чудовисько, поки не з’явиться рятувальник. Але хто нас порятує? Тимко ще малий, йому кальмариська не побороти. Добре було б покликати мант. Але вони із Зірочкою упливли…»
Чому завжди так трапляється? Той, хто не потрібен, з’являється, мов летюча рибка з води. А той, хто потрібен, вештається далеко – горлянку надірвеш, а не дозвешся.
Ластівка так задумалася, що втратила пильність і ледь не потрапила в небезпечні кальмарові обійми.
– Хить-хить, дівонько, – гигикнув Архітеутис. – Йди до мене, сиротинонько! Я тобі вже давно місце у своєму шлунку приготував!
– Про це можеш тільки мріяти, капоснику! – чивикнула Ластівка й злетіла вище.
Кальмар стежив за Ластівкою і не помітив Морську Зірочку, що швидко наближалася до нього. Побачивши, як мужньо поводить себе Ластівка, Морська Зірочка зопалу вирішила втрутитися. Розігнавшись, вона прослизнула поміж товстелезних щупалець і, згорнувшись у м’ячик, з усіх сил вдарила монстра в зле червоне око.
У ніжне, незахищене кальмарове око немов встромили десятки гострих голок[1].
Заревівши, монстр підхопив Зірочку, розірвав її навпіл і пожбурив шматочки в різні боки.
Ластівка, сповнена жаху й болю за свою приятельку, з несамовитим джерготінням кинулася на Архітеутиса й клюнула його в те саме, поранене око. Ластівці пощастило більше, ніж Зірочці, тільки декілька пір’їн із свого хвоста вона залишила на згадку монстрові – і кинулася навтьоки. Кальмар, сповнений палким бажанням помститися, рвонув навздогін.
[1] Справа в тому, що поверхня тіла морських зірок вкрита дрібками вапняного кістяку – голками, горбиками тощо.