На жаль, тікаючи від Архітеутиса, Ластівка полетіла в бік рифів – саме туди, куди зараз пливли Рипучий Корабель із капітаном Хвальком-Теревеньком та їхній нерозлучний супутник – китеня Тимко.
Схвильований капітан бігав із корми на ніс Корабля, раз у раз дивився в дальноглядну трубу й примовляв:
– Нікого не видно, нічого не чути! Хутчіше воруши вітрилами, Кораблику! Нам би за проходом опинитися, то й гаразд. Зберемося з силами, на мант дочекаємось і – до бою!
На відміну від капітана, Тимко не поспішав. Він подовгу затримувався, прислухаючись до кожного звуку, і наздоганяв Корабель тільки після численних окриків Хвалька-Теревенька.
Прокльони й виття пораненого кальмара, почуті мандрівниками, вразили не тільки капітана, а й китеня. Тимко наздогнав Рипучий Корабель і поплив поряд із ним. Сполотнілий і тремтячий капітан понаставляв на палубі каструлі з окропом та озброївся шваброю.
– Не думав, що мені випаде така доля – з кальмаром битися, – бубонів капітан Хвалько-Теревенько.
– Не хвилюйтеся, – почав заспокоювати його Тимко. – Краще розробимо план битви. Наприклад, можна так: налітаємо – я з одного боку, а Рипучий Корабель – з іншого. Корабель гострим носом штрикає кальмара, а я хвостом б’ю.
– Так, так, – пожвавішав капітан. – А я його, чванька, окропом обіллю! А потім – шваброю почастую. Ото він завиє…
Капітанову промову обірвав новий скрик. І чути його було зовсім поряд. Озирнувшись, друзі побачили в небі чорну цяточку.
– Це ж наша Ластівка! – вигукнуло китеня.
– Поспішайте, прохід у рифах вже недалеко! Я Його затримаю… – з останніх сил теркотнула пташка і впала, знесилена, на палубу.
Капітан Хвалько-Теревенько підхопив непритомну Ластівку й оббризкав водою. За хвилину пташка очуняла і спитала:
– Ми вже перетнули рифи?
– Ще ні, – рипнув Корабель, – але я поспішаю…
– Ні до чого, – зупинив його Тимко. – Нас наздогнали!
Капітан звів очі й побачив велетенського кальмара, який клацав дзьобом і здіймав такенні щупальця поруч із самісіньким Кораблем.
– Який здоровань! – зойкнув Тимко. – Рятуйся, Ластівко! А ми будемо битися! – і він рішуче заступив собою Рипучий Корабель.
Кальмара била нетерплячка, адже голод нестерпно пік йому шлунок. Величезні щупальця звивалися, хвилюючись, стулялися й стискалися в горби. Одне щупальце вже майже дотяглося до Рипучого Корабля, але якась доброзичлива хвилька віднесла їх на безпечну відстань. Це страшенно розлютило чудовисько. Світло в його очах розгорілося, переходячи із зеленуватого до жовтуватого, а тілом прокотилися різнокольорові хвилі. Китеня, немов зачароване, застигло на мить, роздивляючись їх розмаїття, але потім отямилось і напружилось, готуючись до битви. І от кальмар високо підняв над собою величезні, наче удави, щупальця…
На щастя, лихо обминуло переляканих друзів – поруч із ними замиготіла гігантська тінь. Залунали стусани хвоста. Тимка та Корабель м’яко відсторонило водою від жахливої горлянки чудовиська.
– Кирило! – тільки й пробелькотів Тимко.
Капітан Хвалько-Теревенько на всі очі роздивлявся войовничого сміливця кашалота. Він навіть забув про небезпеку.
– Зірвидув і завихіль[1]! Ти диви, яка в нього паща, а зуби які гострі! – у захопленні притопував капітан по палубі.
– Він мужній та сміливий лицар! Он як завзято кинувся в бій! – вторував йому Корабель.
– Та й боєць він досвідчений, – запевнив їх Тимко. – Дивіться, які в нього рубці застарілі. А зараз нові будуть! Ой!
Справді, кашалот трішечки не розрахував – не взяв до уваги, який у нього могутній та ще й підступний ворог. Товстелезні щупальця кальмара вмить обплели Кирилову голову.
– Наших б’ють! – горлав капітан Хвалько-Теревенько, розмахуючи шваброю.
– Ні, наші перемагають! – заперечив Тимко, побачивши, як одне з кальмарових щупалець потрапило до пащі кашалота.
Утративши щупальце, кальмар не розгубився. Він викинув зі своєї вирви потужний струмінь води й перемістився до Кирилового хвоста.
– Твій ворог позаду! – крикнув капітан. Кашалот прудко рвонув убік, вивернувся і знову опинився око-в-око з лиходійником.
– Що це він робить? – не зрозумів Рипучий Корабель.
– Оце маневр! – ахнув Тимко.
Затамувавши подих, капітан Хвалько-Теревенько дивився, як Кирило злетів у повітря й шугонув прямісінько на кальмарову спину. А щоб супротивник його не скинув, уп’явся в тулуб чудовиська зубами. Потвора ярилася, намагаючись скинути кашалота і задушити його щупальцями. Кирило бив хвостом, утримуючи рівновагу та уникаючи жадібних щупалець із присосками.
Океан скипів. Вода, шумуючі й ревучі, здійнялася до неба.
– Тримайтеся, друзі! – вигукнув Тимко. – Ховайтеся за мій бік!
Та було запізно. Рипучий Корабель, підхоплений велетенською хвилею, вже мчав у далечінь…
Корабель так розігнався, що довго-довго не міг зупинитися.
– Красненько дякую! – подякував Корабель, коли Тимкові вдалося спинити його шалений рух.
– Все гаразд! Ми вже далеко від жахливої бійки, – підбадьорив їх капітан, а тоді озирнувся й спантеличено додав: – Щось воно діється навкруги! Подивіться, яке до нас кумпанство суне… А мчать гінко, аж жмури встають!
Тимко підскочив, оглянув небокрай і радісно закричав:
– Наші! Слава!
І справді, з усіх боків до Тимка і капітана Хвалька-Теревенька мчали родичі й друзі, знайомі й незнайомі: мама Китиха й тато Кит, оселедці на чолі з дідусем Акулою, бойовий загін мант-манзюків, Летюча Рибка й тітонька Морська Корова, Морський Коник і нерозлучні подруги – Морська Миша та Морська Лисиця – й багато-багато інших. А над ними ширяли численні зграї птахів, яких привела із собою Альбатросиха.
Весь цей натовп накинувся на почварного кальмара так, що тільки тріски полетіли. Усе змішалося в одну велетенську купу, переплуталося – птахи згори, риби знизу, а в центрі – заляканий, поранений та ледь дихаючий кальмар.
Тимко не витримав і зайшовся криком:
– Зупиніться! Облиште цього небораку! Це ж нечесно – усією юрбою на одного!
[1] Зірвидув – сильний південно-східний пасат на островах Нові Гебріди. Завихіль – східний вітер на Середземномор’ї.