– Як це, «зупиніться»? – обурився тато Кит. – Цю потвору треба знищити, щоб не лякала більше дітей та слабких істот!
– Подивись, він увесь зранений! – не вгавав Тимко.
– Справді, може, ви залишите йому життя? – погодився із китеням м’якодухий Корабель.
– Чого гада жаліти? – загарячкував Морський Коник. – Він мене ледь не проковтнув!
– «Ледь» не рахується! – відрізав Тимко. – Може, залікуємо йому рани й відправимо до зоопарку? Нехай в заґратченому акваріумі сидить, відвідувачів дивує.
– А що, думка гарна, – відсапуючись, приєднався до китеняти Кирило. – Тільки чому до зоопарку? Я його до себе візьму. Нехай з моїми їжачками виховується, крабів годує.
– Дозвольте з вами не погодитись, – підлетів до співрозмовників наш старий знайомий – Баклан. – Це ж скільки їжі дарма гуляти буде?
– Мовчи, шельмо! – мовила Альбатросиха й нагородила Баклана гучним стусаном. – Забув, що мені обіцяв?
Баклан знітився і миттєво загубився в пташиному натовпі.
Пошматований кальмар знесилено бовтався на воді, наче пошкоджений бурею пліт.
– Бідолаха! – не витримала мама Китиха. – Треба йому рани перев’язати.
– А він перев’язав рани моєї подруги – Морської Зірочки? – з різким криком закружляла над нею Ластівка. – Він, негідник, її на шматочки розірвав й на різні боки кинув!
– Кого розірвав?
– Як кинув?
– Де?
– Хто?
– Коли? – загомонів натовп.
– Тихо! Тихо! – загримів порожньою каструлею капітан Хвалько-Теревенько. – Давайте по черзі розмовляти, а то не зрозуміло нічого. Може, зберемо зібрання, мене головою оберемо?.. От усі питання й вирішимо, а винних – покараємо.
Обшарпаний хвіст кальмара дрібно затремтів.
– Не треба нікого карати, – засміявся хтось.
– Дивно, ми ж не в лісі, а луна яка йде, – почухав потилицю капітан.
– То не луна, то ми вдвох розмовляємо.
– Морська Зірочко! – радісно скрикнули присутні.
– Відтепер не Зірочка, а Зірочки, – здивували громаду дві невеличкі жовтогарячі Зірочки. – У мене – яке щастя! – сестра з’явилася, – додали вони разом.
– Як це? – здивувався Тимко. – Де справжня Зірочка?
– Ми обидві справжні, – знову хором запевнили його Зірочки. – Кальмар Архітеутис розірвав мене на дві частини й кинув у воду. Частинки впали на дно й почали їсти, щоб набратися сил та якнайшвидше відновитися, тобто відростити відсутні ніжки й половину тулуба. І це нам вдалося. Зараз я не одна – маю сестру-близнюка.
– Мабуть, ви на нього розгнівані за його неподобства, бажаєте помститися? – спитала Ластівка.
– Навпаки, ми йому дуже вдячні, – Зірочки посміхнулися. – Адже ми завжди мріяли мати рідну сестру.
Кальмар ледь помітно заворушився й розплющив одне око.
– Тобто ви не будете мститися цій мерзопакосній потворі? – перепитала Ластівка. – Невже він залишиться світ поганити?
– А що я казав? – перебив її Тимко. – Треба його перевиховати, щоб не поганив, а прикрашав.
– Він нас так прикрасить, що й кісток не зберемо, – пугукнув із натовпу Баклан. – Він у мене, зголоднілого, гамбургер майже з рота витягнув.
– Йди-но сюди, – прикрикнула Альбатросиха і зітхнула. – Бачу, що й тобою треба серйозно зайнятися. Поспілкуюся завтра з ватажком твоєї зграї. Нехай тобі виконання корисних робіт доручить: вбирання гнізд або догляд за старими і немічними. Попрацюєш – дурні думки куди й подінуться.
У цю мить кальмар застогнав так жалісно, що й кам’яне серце не витримало б. Не витримала і Морська Ластівка.
– Досить говорильню розводити, – щебетнула вона. – Може, вирішимо нарешті, що з цим покаліченим робити?
– Та кажу ж, що взяти його до себе не відмовляюся, – нетерпляче кинув кашалот Кирило. – Вилікується – й до навчання та добрих справ долучиться. Я за цим наглядатиму.
Тимко поглянув на нещасного кальмара, який потай заплакав.
– Треба його навчити читати й писати, – глибокодумно промовив капітан Хвалько-Теревенько. – Головному редакторові газети давно потрібен власний кореспондент.
– Спочатку рани йому перев’яжемо, – сказала мама Китиха й заходилась обробляти численні пошкодження на кальмаровім тілі.
Несподівано кальмар відкрив дзьоб і тоненько запищав:
– Дякую вам, шановне панство, за ласку й турботу! Охо-хо! Я й не сподівався, що ви мене в живих облишите. Ой! Ой-йой-йой! (У цю мить мама Китиха обробляла найбільш глибоку рану на його тулубі).
– Терпи, козак, отаманом станеш, – втішив його капітан. – Одужаєш – я твою світлину на першій сторінці розміщу. Надрукуємо твої спогади про стародавні часи і прославимось. Ще й золоту медаль за наукові пошуки отримаємо.
– Їсти хочу! – заскиглив Архітеутис. – От прямо зараз голодною смертю сконаю…
– А що ж тобі дати? Окрім планктону[1], нічого немає, – розвів плавцями Тимко. – Та й той не тут, а десь там, далі.
– Нічого, я зараз прижену сюди вашу їжу, – закрутився перед китеням невеличкий вихор.
– Вітерець?! – радісно вигукнув Тимко. – Звідки ти тут взявся?
– А в мене зараз перерва між уроками, – відказав Вітерець і трішечки порожевів. – Майже… Ваш гамір аж у нашій школі було чутно. От я й вирішив перевірити, чи все гаразд. Але ж бачу, що вам моя допомога потрібна. Ось…
Розширюючи кола, Вітерець злетів у вишину, і за мить до пащі остовпілого кальмара хвилею принесло купу дрібних водоростей.
– Смачного! – побажали кальмару присутні, спостерігаючи, як неборака із задоволенням наминає зелень.
– А знаєте, мені сподобалось, – вже іншим – сильним і здоровим голосом мовив Архітеутис. – Набагато краще, ніж риби й кити. Навіть смачніше за гамбургери. Я тепер завжди водоростями харчуватися буду.
– Подивіться! – радісно скрикнула Китиха. – Та в нього ж всі рани загоїлися!
– Звичайно, – свиснув Вітерець. – Я ж приніс спеціальні, цілющі водорості.
– Так! Я дуже добре почуваюсь, – кальмар із здивуванням обмацав свій тулуб. – І тепер мені хочеться всіх обійняти! Я дуже вдячний, що ви не скарали мене, і мрію зробити щось корисне для океанських мешканців.
– Чудово! – зрадів кашалот Кирило. – Пропоную тобі разом зі мною оберігати життя і спокій наших друзів.
– Згоден! – потиснув йому плавець Архітеутис.
– Урра! – закричали всі хором. – Які ми раді, що ти став добрим!
Звичайно, що більше за всіх радів Тимко.
[1] Планктон складається з різних видів бактерій, деяких водоростей, найпростіших, молюсків, ракоподібних, личинок риб тощо.