Птахи і риби жваво перегукувалися. Кожен радів, що всі залишилися живі-здорові, а головне, що жах океанських глибин більше ніколи не лякатиме ані їх, ані їхніх дітей.
– Додому! Повертаємось додому! – воркотіли, гарчали, цвірінькали, скрекотали, гуділи вони.
– А я вас сфотографую, – заметушився капітан Хвалько-Теревенько. – Зроблю для газети фоторепортаж під назвою «Як кальмар одужав».
Раптом різноголосий гомін прорізало гудіння – спочатку далеке й ледь чутне, воно ставало все потужнішим і потужнішим.
– Літак! Літак! – підняло тарарам птаство й порснуло в різні боки.
Над Рипучим Кораблем закружляв літак. З кабіни визирнув льотчик, дружньо помахав капітанові й кинув на палубу величенький пакунок.
– Що це? – підсунувся до Корабля Тимко.
– Моє замовлення? – капітан поспіхом вхопив пакунок і почав його розглядати.
На пакунку великими літерами було написано: «Першому капітанові океанського вітрильного флоту Хвальку-Теревеньку особисто. Вручити терміново!» І підпис: «Всесвітній центр засобів масової інформації».
– Який наш капітан відомий! – із захопленням вимовив Тимко. – А що таке «центр засобів масової інформації»?
– Центр – місце, де зібралися люди, які завжди все знають, – повчально прорік капітан. – А «засоби масової інформації» – загальна назва усіх газет, журналів, радіо й телебачення, котрі поширюють серед населення різні цікаві новини про події, що відбуваються у світі.
– Отакої! – поважливо похитав головою Кирило. – То вони вирішили й вас про щось повідомити?
– Скоріш, це я їх поінформував, – почав темнити капітан Хвалько-Теревенько. – Тепер подивимось, чи звернув хтось увагу на моє повідомлення.
Він рішуче відірвав печатки. З пакунку випав папірець з яскравим малюнком у верхній частині.
– Лист? Дивно, від кого? – мурмотнув капітан, проглядаючи надруковане.
– Ах, який малюнок! Ну зовсім, як у вашій газеті, – полестила йому Чайка, присуваючись ближче й кидаючи погляд на папір.
Прочитавши листа, капітан наче виріс. Він гордовито поцокав язиком, розправив вуса, відкахикався і басисто запропонував:
– Можу прочитати вголос, якщо кому цікаво.
– Просимо!
– Цікаво!
– Будемо раді!
Капітан розкланявся, немов артист на сцені, й прочитав урочистим тоном: «Вельмишановний та велемудрий пане Хвалько-Теревенько! («Ого! Велемудрий! А я й не знав, з ким спілкуюся!» – зробив великі очі Тимко.) Ваше приголомшливе повідомлення стосовно появи у Світовому океані нового виду тварин – Кальмарус грандіозус Архітеутис – справжня сенсація[1]! Усі газети передрукували Ваш репортаж[2] «В обіймах отакецького кальмара». За мужність і героїзм, проявлений при вивченні Архітеутисового життя в природних умовах, Вам присуджено найвищу відзнаку журналістів – Всесвітню Триндичівську Премію. Щиро вітаємо з першою і, сподіваємось, не останньою, нагородою! З повагою, голова Комітету з призначення Премії – пан Базікало-Чурукало».
Капітан Хвалько-Теревенько знову розкланявся перед слухачами, потім скромно додав:
– У додатку до листа цей люб’язний пан пише, що надсилає всі газети і журнали, в яких надруковано мій репортаж, і повідомляє, що готується спеціальна експедиція для вивчення нашого кальмарчика, а мене призначено її керівником.
Першим зааплодував Тимко, а потім почали плескати всі: тато Кит і мама Китиха, кашалот Кирило і загін бойових мант, оселедці на чолі з дідусем Акулою, обидві Морські Зірочки, навіть кальмар ворухнув своїми щупальцями.
«Віват! Слава!» – на різні голоси ґелґотіли всі.
– Дякую, дякую усім своїм помічникам! – махав руками капітан.
– Не розумію, як йому вдалося так швидко повідомити той Центр про появу Архітеутиса? – стиха запитав Тимко в Чайки, яка через надмір відчуттів тупцювала на його голові.
– Капітан – мудрагелик, заздалегідь все передбачав, – без манівців повела мову Чайка. – Він ще минулого місяця про кальмара у своїй газеті написав. Спочатку всі повірили, а потім деякі шалені голови почали справляти хихи-чмихи, галдикати, що автор вигадує таке, що й у борщ не кришать… Але я й мої подруги прислухалися до слів всезнаючого капітана та інших переконали.
– Хоча б слівце й мені шепнула! – дорікнуло їй китеня.
– Капітан попередив, що тебе турбувати не треба, бо ти ж дитина ще. До того ж він пообіцяв сам за тобою спостерігати, – Чайка розгорнула крила і злетіла з Тимкової голови.
– Синку! – покликала мама Китиха. – Час збиратися додому. Батько допоможе Кирилу доправити пораненого та одразу ж назад. Ми так за тобою скучили!
– Я теж за вами скучив! – відказав Тимко, обіймаючи маму.
– Тоді кажи «до побачення» турботливому капітану – і гайда до хати.
– Ще хвилечку, мамо! По-перше, мені треба дізнатись у Ластівки, чи знайшла вона нарешті свій дім. По-друге, запитати в Зірочок, чи не забули вони про свого Кущика. А головне – запропонувати капітанові включити й мене до складу наукової експедиції як свого помічника.
– Ну, й непосидючий ти хлопчисько! – зітхнула мати й випустила догори височенний фонтан. – Ні, вже справжній юнак. Та наразі час додому. Там і поговоримо, як далі житимемо.
Тимко кинувся прощатися з друзями. Він розкланювався, тис плавці й крила… Ластівка пообіцяла, що завітає в гості разом із чоловіком та дітьми. Зірочки повідомили, що вже відправили з мантами найкращих майстрів з будування атолів для Кущика, і тепер збираються вести в підводній школі уроки чемності й доброти, а ще писатимуть для газети «Морські теревені» статті про добрі вчинки своїх учнів. Крихітка Манта нагадала, що чекатиме на Тимка в наступному році, щоб разом оволодівати прийомами бойового плавака. А капітан Хвалько-Теревенько запевняв, що кращого помічника в експедиції годі й бажати. Цей гамір тривав би ще предовго, якби мама Китиха рішуче не взяла Тимка за плавець і, розкланюючись з усіма та з кожним, не потягла сина додому.
На них чекав довгий шлях, але тепло рідної домівки кликало й вело крізь вітри і течії, дні й ночі, години і хвилини. Та двері тієї домівки швидко розчиняться, коли Тимкові знову заманеться вирушити в нову мандрівку. А зараз… зараз ми теж маємо попрощатися.
[1] Сенсація – подія, що викликає зацікавлення в широких колах громадськості.
[2] Репортаж – розповідь журналіста з місця подій.