Дімон відвалився від ноги дядька Петра й гепнувся на землю. Аж у животі забулькало.
– Як тобі не соромно, – сказала мушка Ніна. – Тільки й знаєш, що з людей кров пити. Пішов би на завод холодильники робити. Чи ракети.
– А мені й без заводу добре, – заперечив кліщ Дімон. – У мене є все. Он навкруги скільки людей зі смачною кров’ю. Пий – не хочу!
– Дармоїд!
Але Дімонові байдуже. Живе, як у Бога за пазухою.
Одного разу його на собі знайшов хлопчик Миколка. Схопив і нумо пальцями давити. Та не давиться! Аж надто Дімон товстошкірим створінням виявився.
Миколка його на асфальт кинув і ногою пристукнув. Але Дімонові байдуже, лежить собі та й регоче. Замало силоньки в хлопчика Миколки.
А тепер Дімон ліниво іклами клацнув і відповз убік від дороги, щоб його бува дядько Петро не помітив. У нього вже точно сил вистачить Дімона вщент розтоптати.
Ось усівся він на край паркової доріжки, спиною на бордюр сперся і, сито насвистуючи пісню гурту «Океан Ельзи» «Хочу напитись тобою», став згадувати своє життя…
Явлення батька Дімонові
Коли Дімон тільки народився, то пережив дуже сильні емоції. А діло було так.
Дімон відкрив оченятка і зрозумів, що перед ним щось пливе. Він ніяк не міг зосередити погляд на чомусь одному й уважно роздивитись, що ж воно таке. Усе було як у тумані.
Раптом із цього туману з’явилося щось велике й темне. Стало воно наближатись, і Дімон із жахом розгледів величезні ікла з різьбленням. Огидну пащу. Налиті кров’ю очі. Та голову з великими залисинами. Це все разом виглядало до біса страшно.
І Дімон заверещав:
– А-а-а!
– Ну чого ж ти плачеш, дурнику, – сказала страшна голова страшним голосом. – Це ж я, твій тато.
З туману випливло кілька волохатих лап, які обійняли Дімона.
Згодом Дімон перестав заїкатися, полюбив свого тата таким, яким він був, і навіть став вважати його чи не найвродливішим батьком у світі!
Але й тепер вряди-годи буває здригається, згадуючи той момент, коли вперше побачив батька.