Цього дня, після уроку класичного танцю, вони беруться до занять із акторської майстерності. Елоїза та її нові подружки зустрічаються там із хлопцями. Що ж, програма передбачає багато емоцій.
Пан Бланшар, такий кумедний зі своїм божевільним поглядом, лисий, у великих червоних окулярах. Він каже, що викладатиме їм «суміш театру й пантоміми» і йтиметься про вміння показати… емоції.
– Назвіть мені емоції, що спадають вам на думку, – просить він.
– Гнів? – відповідає Неллі.
– Добре.
– Гордість, – пропонує Ізадора.
– Цікаво.
– Радість! – вигукує Манон.
– Добре. У нас щоденно перетинаються різні емоції. Той, хто танцює, як справжній артист, мусить їх прийняти й поставити на службу своєму мистецтву. Використати їх, щоби краще виявити свою чуттєвість.
Діти, усівшись на підлозі навколо викладача, уважно слухають. Елоїза розмірковує. Які емоції вона переживала, відколи прийшла сюди? Учора – радість, змішану зі здивуванням та трохи страхом. Ніяковість і розчарування цього ранку, коли побачила поведінку Манон, яка з нею не розмовляла.
– Щоб розпочати, розділимо залу на чотири уявні зони. Кожен учень у своїй зоні має втілити відповідний стан душі. Тут буде сум, поряд – радість, он там – божевілля, а там у глибині – гнів. Щойно я зупинятиму музику, ви переходите в іншу зону.
Ох… Тепер Елоїза не має сумніву, що саме вона почуває. Вона налякана до смерті! Ця вправа зовсім не схожа на ті, що вона звикла виконувати.
І навіть якщо вона любить підніматися на сцену, грати якусь персонажку перед публікою – особливо перед друзями, яких вона ледве знає, – то ось це завдання зовсім не для неї.
– Четверо перших, ставайте на місця, будь ласка!
Ніхто не поворухнувся.
– Ворушіться! Сидячи на місці, ви ніколи не станете великими артистами! Уперед! Усе мине добре!
Ну… якщо він так каже…
Двоє учнів обмінюються поглядами й підводяться одночасно. Це Трістан і його приятель Самюель, яких Елоїза бачила напередодні. Як усі хлопці, вони вдягнені в білі еластичні футболки, сіре трико й білі шкарпетки. Вони вибирають сум і гнів. Мія підводиться наступною. Хто піде разом із нею?
Позаду Елоїзи хтось заворушився. Це Манон, яка біжить у квадрат радості.
– Вау!
– Дуже сильно!
І справді, Манон усіх вразила. Якоїсь миті можна було подумати, що вона збожеволіла. Елоїза не стрималась і аплодувала їй разом з усім класом. Манон усміхнулася їй, поправляючи зачіску.
Здається, крига скресла. Трохи.
Саме цієї миті лунає дзвоник. О, вона врятована! Елоїза не знає, чи вдалося б їй так «відпустити себе» перед усіма (це вираз, який використав пан Бланшар). Маліка їй завжди казала, що треба намагатися вийти зі своєї мушлі (а також перестати дивитися під ноги, коли танцюєш). Легко сказати, та нелегко зробити! На щастя, у неї попереду цілий рік, щоб навчитися.
★
Далі тиждень помчав зі скаженою швидкістю. У середу обідньої пори мама Жульєтти прийшла по Елоїзу в центр Доротеї Жильбер. У пообідній час дві подружки грали за комп’ютером, готували тістечка й розмовляли.
У коледжі Жульєтта зустріла декого з їхніх друзів зі школи танцю Маліки. Вона має розповісти Елоїзі купу цікавеньких історій. Але також вона скаржиться, що більшість учителів дуже суворі, задають тонни домашніх завдань, а ще їдальня – «бєєє»!
Елоїза натомість ще не має домашніх завдань. Звісно, вони будуть, це важливо – тримати високий рівень у школі. Але вона відчуває, що вже занурилася в інакший світ, у світ танцю.
Найважливіше для неї нині – це новорічний спектакль. І вишенька на торті – отримати роль у «Лісовій пісні»!
На щастя, мама подружки згодилася, і Жульєтта тепер зможе прийти в п’ятницю подивитися, як вона танцює на відкритому уроці сучасного танцю. Мама Елоїзи не зможе там бути, бо зайнята на роботі, але прийде тато. Ох, коли вже ця п’ятниця?!
У четвер вранці Елоїза уважно передивляється все у своєму портфелі. У класі вона більше не почувається ні сумною, ні розчарованою через те, що Манон не надто з нею спілкується. Вона зосереджується на уроці історії.
Щойно пролунав дзвоник, Мія та Неллі прийшли побачитися з нею.
– Ти в курсі, що ми плануємо по обіді готуватися до уроку сучасного танцю?
– Що, у дворі, прямо так?
– Та кого це обходить? Зрештою, ми ж у школі танців!
Елоїза радо погоджується. Але річ у тім, що вона зроду не займалася сучасними танцями… А тут вони мають чотири години на тиждень починаючи із шостого класу. Та вона не одна така. Більшість учнів – початківці, і Неллі теж.
– Я навіть не знаю, на що це має бути схоже, – каже вона вже у дворі.
– Так отож! – сердито реагує Елоїза. – А якщо я не маю жодного бажання? А якщо мені це не вдається?
– Треба спробувати! Зрештою, я чула, що в цьому триместрі будемо тренуватися імпровізуючи…
– Що?! – вигукують Неллі й Елоїза одночасно. То це ще гірше! Імпровізувати під музику, якої не знаєш наперед, вигадувати варіації перед глядачами (що означає – і перед хлопчиками також)… Але за кого нас тут мають? Танцівниць з опери?
– Та годі вже! – знову сміється Мія. – Я покажу вам кілька па, може, ви менше боятиметеся.
★
О, цей урок імпровізації! Це було… дивовижно.
Спочатку все йшло добре. Учитель, пан Вінзер, почав, загадуючи нам легкі вправи. Навчав, як робити кола головою, щоб розслабити шию та плечі, а закінчив постановкою голови, як у принців і принцес. Але в сучасному танці нерідко потрібно округлити спину.
Неллі була приголомшливою. Як не дивно, вона зовсім не вибивалася з ритму музики. Її рухи були дуже гнучкими, ніби вона пливла. Учитель навіть похвалив її перед усім класом.
А та страхітлива вправа з імпровізації наприкінці уроку чимось скидалася на вправу з акторської майстерності, хіба що всі учні танцювали одночасно. Й ось саме тоді сталася драма.
Елоїза почула музику. Вона, звісно, бачила, що інші почали рухатися в різних напрямках. Але вона сама зовсім не знала, що їй робити. Кілька секунд вона стояла нерухомо в центрі групи, аж тут учитель її помітив.
– То що, Елоїзо? Ти не хочеш спробувати? – спитав він.
– Я… я…
Нічого. Зовсім нічого не залишилося в її голові. Сама порожнеча. Вона настільки знітилася, що покинула групу й усілася скраю наляканою овечкою.
Пан Вінзер не наполягав. Хто знає, може, вона погано почувається. Але чому всім вдається, тільки не їй?
Зрештою, наприкінці заняття, викладач підійшов поговорити з нею.
– «Відпустити себе» – це не означає повестися небезпечно для себе, – пояснив він. – Навпаки, це про те, щоб почуватися зручно.
Він дав дівчинці кілька порад щодо відкритого уроку завтра. А саме: не силувати себе, щоб забути «класику». Якщо це техніка, яка їй найбільше до душі, то треба нею скористатися!
Повертаючись додому, Елоїза розповіла про все це Жульєтті в месенджері, і їй аж полегшало. І навіть не терпілося вже опинитись у завтрашньому дні.
Тому що… і це правда! Відбір солістів серед учнів шостого класу – це вже завтра!
Елоїза поринула в сон, кружляючи сніжинкою і мріючи про балет «Лісова пісня».