У двері задзвонили, але Марлі не зрушила з дивана. Її найкраща подруга Обрі на початку літа переїхала до Чикаго, тож хоч хто б це не був (він чи вона), прийшли точно не до неї. До того ж дівчинка не мала бажання припиняти слухати аудіокнижки. Тільки не зараз, коли ось-ось розкриється правда про Сема Вестінга[1].
– Люба, відчиниш? – пролунав мамин голос із кухні.
Мама пекла хліб для волонтерів, що допомагали нужденним. Вона завжди готувала щось третьої суботи місяця. Іноді Марлі їй допомагала, але сьогодні їй чомусь не хотілось. Як і відчиняти двері. Збільшивши гучність, дівчинка вдала, що нічого не почула.
У двері знову задзвонили.
– Будь ласка, Марлі. Я вся в тісті, – піднявши руки, мовила мама.
Дівчинка зітхнула. Тато був у магазині. Нік із Ноєм – біля басейну. Тож вона поставила аудіокнижку на паузу і попленталася до дверей.
– Це, певно, Елен, – попрямувавши за донькою й обертаючи в долонях кульку тіста, припустила мама. – Вона збиралася завезти мені щось для роботи.
Мама Марлі – бухгалтерка, а Елен – її начальниця.
Визирнувши в невеличке вікно біля вхідних дверей, Марлі побачила на ґанку кучерявого чоловіка. Той був одягнений у блакитну сорочку та штани кольору хакі, а в руках тримав білий конверт.
– Це не Елен, – мовила Марлі.
– Ні? Тоді хто? – спитала мама, підійшовши до вікна.
Знизавши плечима, дівчинка відчинила. Чоловік на ґанку здивовано зиркнув на неї, а потім швидко перевів погляд на маму.
– Марлі Дівер? – спитав він.
– Ні, це вона, – відповіла мама, кивнувши головою в бік доньки.
– О, – кліпнув чоловік від несподіванки. – Тоді цей конверт для неї, – мовив він так, ніби Марлі не стояла просто перед ним.
Дівчинка звикла. Дорослі не люблять зустрічатися очима з дітьми, що носять оклюдер[2].
У мами були зайняті руки, тож чоловік сунув конверт Марлі та поспішив геть.
– Що це? – спитала Марлі, покрутивши конверт у долонях.
На ньому не було зворотної адреси чи штампа. Тільки її ім’я, написане на лицьовому боці великими друкованими літерами: МАРЛЕНІ МЕРІ ДІВЕР.
– Вибачте? – гукнула мама до чоловіка. – Що це?
Але той не відповів. Навіть не озирнувшись, чоловік стрибнув у червоне авто і поїхав геть.
Розірвавши конверт, Марлі витягнула аркуш паперу з надрукованим текстом. Такі листи зазвичай надсилають дорослим, але аж ніяк не «майже дев’ятирічним». Дівчинка вголос зачитала листа:
Шановна міс Дівер!
Просимо Вас прибути до офісу міс Стелли Лавлейс за адресою: Центральна площа, 120 о 10:00 у понеділок, 24 липня, для оголошення заповіту містера Гарі Самерлінга. Будь ласка, повідомте, якщо не зможете бути присутньою.
З повагою адвокатка Стелла Лавлейс
– Ох, – мовила мама. – Не знала, що містер Самерлінг відправився до кращого світу.
– Що? – шоковано перепитала Марлі. Коли дорослі говорять «відправився до кращого світу», то мають на увазі, що людина померла. – Як ти зрозуміла, що він… відправився до кращого світу?
Містер Самерлінг – їхній сусід. Він старий, але ж не настільки.
Усі в Сендфорді знали містера Самерлінга, бо він ходив містом із металошукачем і шукав скарби. Ще він працював прибиральником у бібліотеці, але минулого року кинув роботу, щоб присвячувати більше часу пошукам скарбів.
Ніхто так і не знав, чи знайшов він бодай щось. Бо коли хтось питав його про це, він, задумливо дивлячись удалину, відповідав щось на кшталт: «Не все те золото, що блищить, і не весь той скарб, що золото чи срібло».
– Якщо заповіт буде зачитувати адвокатка, то сусід, мабуть, помер, – сказала мама. – Шкода. Він був хорошою людиною. – Трохи дивною, але хорошою.
– Так, – погодилася Марлі.
Вона не знала, що ще потрібно казати. Ніхто з тих, кого вона знала, дотепер не вмирав.
Дівчинка глянула на сусідній будинок. Через високий живопліт, що розділяв два обійстя, майже нічого не було видно, тільки поблякла жовта вежа височіла над зеленню. Без містера Самерлінга вона, здавалось, принишкла і трохи засумувала.
– Якщо ця міс Лавлейс запрошує тебе на зачитування заповіту містера Самерлінга, то той, певно, тобі щось залишив, – пояснила мама.
– Мені? – збадьорилася Марлі. – Але що він міг мені залишити?
– Хороше запитання, – сказала мама.
***
– Не розумію, – дивувався за вечерею Нік. – Чому містер Самерлінг залишив щось Марлі, а не нам?
– Так, – підтримав його Ной, передаючи татові пасту. – Це несправедливо.
Нік із Ноєм – близнята, але, поглянувши на них, так не скажеш. У Ніка каштанове волосся, як у мами, а Ной – блондин, як Марлі з татом. Близнята були старші від Марлі на чотири роки і перейшли вже у восьмий клас.
– Напевно, я йому більше подобалась, – мовила Марлі, знизавши плечима.
Вона не часто отримувала щось, чого не було в братів.
Але насправді дівчинці було дуже цікаво, що ж саме залишив їй містер Самерлінг. Гроші? Прихований скарб? І чому саме їй?
Звісно, сусід був хороший. Купував цукерки та обгортковий папір, які вона продавала в школі. Іноді платив, щоб вона попідмітала його доріжку на подвір’ї. А одного разу, коли розбирав свій гараж, навіть подарував їй один зі старих металошукачів. Однак він був просто хороший сусід, а не настільки «хороший», що може заповісти тобі щось після смерті.
– Де твоя пов’язка? – перервала її роздуми мама.
– Було жарко, тому я зняла її.
– Надягни назад, будь ласка, – сказав тато.
– Люба, її потрібно носити, – додала мама. – Принаймні поки ми не сходимо до офтальмолога наступного місяця.
Марлі застогнала. Сперечатись не було сенсу, тому вона подибала до кімнати. Їй так набридли ці оклюдери! Вона так втомилась! Більшість дітей носила їх лише кілька місяців у дитячому садку. А Марлі ліпила ці пластирі з трьох років. І на відміну від інших дітей мала носити їх увесь день. Було б не так погано, якби пластир закривав її хворе око. Але суть полягала в тому, щоб натренувати хворе око, як здорове, а це означало, що треба було прикривати здорове око.
Марлі мала два пластирі. Першу половину дня вона носила смайлик, тож тепер обрала рожеву квітку. Обережно приліпивши її на праве скло, дівчинка наділа окуляри. Кімната розпливлася.
– Хіба Марлі не має поділитися з усією сім’єю тим, що залишив їй містер Самерлінг? – спитав батьків Ной, коли Марлі повернулася до столу.
– Не думаю, що це щось цінне, – усміхнувшись, відповіла мама.
– Усе можливо, – сказала Марлі.
– Містер Самерлінг увесь час шукав скарб, – сказав Нік, потягнувшись за ще одним шматком часникового хліба. – Що як знайшов?
– Так, можливо, він має таємне сховище в банку, де все це зберігає, – додав Ной.
– Має він, тату? – спитав Нік.
Їхній тато – банкір, тому мав би таке знати.
– У «Сендфордських заощадженнях і кредитах» немає таємних сховищ, – пояснив тато, витираючи підборіддя серветкою. – Тільки індивідуальні сейфи. І навіть якби в містера Самерлінга був сейф із великими заощадженнями, я не мав би права вам цього казати. Але… – він підморгнув Марлі. – На твоєму місці, я б не дуже на щось розраховував. Хай що він там тобі залишив, це, ймовірно, буде «цікавим», а не цінним.
Марлі розуміла, що батьки, певно, мають рацію. Але що як вони помиляються?
Після вечері вона надіслала Обрі листа електронною поштою:
Від: Марлі Дівер
Кому: Обрі Ето
Тема: Новини!
Привіт, Обрі!
Пам’ятаєш мого сусіда містера Самерлінга? Дідуся з металошукачем, який шукав скарби? Ти не повіриш, але він помер, залишивши щось мені в спадок. Поки не знаю, що саме. Але дізнаюсь у понеділок. Можливо, це гроші, за які я зможу придбати квиток на літак і приїхати до тебе в гості! Хіба не чудово? Чекаю на відповідь!
Твоя найкраща подруга
Марлі
[1] Персонаж детективу «Гра Вестінга» (Тhe Westing Game) Еллен Раскін (1978 р.) – (Прим. пер.)
[2] Спеціальний пристрій (найчастіше пов’язка чи пластир), яким закривається одне око; призначений для лікування косоокості. – (Прим. пер.)