Офіс міс Лавлейс розташовувався в невеликій цегляній будівлі навпроти банку, де працював тато Марлі.
Коли Марлі з мамою зайшли всередину, їх привітала жінка за стійкою приймальні.
– Будь ласка, проходьте, – сказала вона. Жінка була старша за маму Марлі, але молодша за містера Самерлінга. – Ви, певно, Дівери?
Як усі, вона швидко зиркнула на оклюдер Марлі, а потім різко відвела погляд.
– Так, – сказала мама, звірившись із годинником. Вони запізнились на кілька хвилин.
– Усі вже тут. Я проведу вас до конференц-зали, – мовила жінка, повівши їх коридором.
Аж ось і вікна приміщення, що скидалося на кімнату для переговорів.
Марлі здивовано побачила двох дітей зі своєї школи, які сиділи за довгим столом. Ісла Томсон і Сай Гупта. Дівчинка не була з ними добре знайома, але впізнала потилицю Ісли. Її довге темне волосся зазвичай прикрашав обруч із котячими вушками. Сьогодні вушка були рожеві. А Сая всі знали, бо хлопчик завжди до школи в день здоров’я приносив морозиво.
Здається, Ісла була з мамою, що тримала на руках немовля. Сай – із татом.
Навпроти Сая з батьком сидів іще один чоловік. У темному костюмі і краватці. Він щось швидко писав у телефоні.
– Доброго дня, ласкаво просимо! – привітала Марлі з мамою жінка на чолі стола. Усі в кімнаті озирнулись. Ісла із Саєм, схоже, теж здивувалися, побачивши Марлі, як і вона, коли помітила їх.
– Ви, певно, місіс Дівер і Марлі? – продовжила жінка. – Мене звати Стелла Лавлейс. Я адвокатка містера Гаррі Самерлінга, – сказала вона, потискаючи руку мамі, а потім і Марлі. – Будь ласка, сідайте там, – міс Лавлейс показала на два вільні стільці біля чоловіка в костюмі. – Тепер, коли всі зібралися…
– Пробачте, – перервала її мама Ісли, ніжно заколисуючи немовля. – Коли Гаррі Самерлінг помер? Я не бачила некролога в газетах.
– І як він загинув? – спитав Сай. Тато штовхнув сина, похитавши головою.
Збентежений Сай притих. Шкода, бо Марлі теж було цікаво. Вона також із подивом розмірковувала над тим, звідки Ісла і Сай знали містера Самерлінга. Їм теж щось дісталося в спадок?
– Нічого, все гаразд, – терпеливо відповіла міс Лавлейс. – Згідно зі звітом берегової охорони він потонув. Містер Самерлінг ходив біля узбережжя штату Вашингтон на невеликому човні, коли розпочався шторм. Човен знайшли, а його ні.
Мама Марлі закрила долонею обличчя.
– Жах.
– Що він там робив? – спитала мама Ісли.
Чоловік поруч із Марлі нарешті відклав телефон.
– А як ви вважаєте? – грубо відповів він. – Шукав скарби. Усе життя він тільки це і робив.
– Усі знайомі з містером Джеєм Самерлінгом, сином Гаррі? – спитала міс Лавлейс.
Марлі жила по сусідству з містером Самерлінгом усе життя, але ніколи не знала, що в того є син. Чоловік був приблизно маминого віку.
– Співчуваємо вашій втраті, – мовив тато Сая, простягаючи руку.
Джей не відповів рукостисканням.
– Ми можемо нарешті перейти до справи? – сказав він. – У мене багато роботи в полудень.
– Звичайно, – скривившись, відповіла міс Лавлейс.
Розгорнувши теку, яку тримала в руках, вона витягнула великий коричневий конверт. Усередині теки лежало ще декілька білих конвертів. Розкривши коричневий конверт шикарним золотим ножем для листів, вона витягла зсередини один-єдиний аркуш.
– Заповіт Гаррі, – сказала жінка, розгортаючи його. – Це лист. Я зачитаю. Отже… – вона прокашлялась. – «Якщо ви читаєте цей лист, то я зник безвісті, загинув або мене викрали інопланетяни. – Джей пирхнув. – Тож настав час передати деяке моє майно…»
– Деяке майно? – спитав Джей.
– Тут так написано, – відповіла міс Лавлейс. – Я також бачу цей лист уперше, сер. Мені продовжувати?
Джей кивнув.
– «Моєму синові Джею», – зачитала міс Лавлейс. – О, Боже! – зупинилась вона. – Тут сказано: «Я… нічого не залишаю».
– Продовжуйте, – пробурмотів Джей.
– «Ти дуже мене розчарував, сину, – читала далі міс Лавлейс, а батьки засмикались на місцях від незручності моменту. – Ти не телефонував. Не приїздив до мене. І не сприймав мої пошуки всерйоз. Тож за що тебе винагороджувати? Ти не заслуговуєш і частки мого скарбу».
– Якого скарбу? – із сарказмом перепитав Джей. – Він ніколи не знаходив скарбу.
Стримавши усмішку, міс Лавлейс продовжила:
– «Так, сину. Скарб є. І я, Гаррі П. Самерлінг, перебуваючи при здоровому глузді та добрій пам’яті, заповідаю цей скарб міс Марлі Дівер, містеру Саю Гупті та міс Іслі Томсон».
– Заждіть, що? – спитав Сай, випрямившись.
Марлі здивовано роззявила рота.
– Справді?
– «Якщо вони його знайдуть, – продовжила міс Лавлейс. – Я придумав серію загадок, які потрібно розгадати, щоб дістатися скарбу. Вони мають працювати втрьох. А коли врешті-решт досягнуть мети, то мають розділити цей скарб порівну. Стелло, будь ласка, віддайте їм конверт № 2. Нехай щастить! Щиро ваш – Гаррі П. Самерлінг».
Марлі з Іслою та Саєм перезирнулись.
Джей скривився.
– І це все? Усе, що він заповів? – спитав чоловік.
– Так, це все, – поклавши лист на стіл, відповіла міс Лавлейс.
– Не розумію, – мовив тато Сая.
Мама Марлі теж видавалась розгубленою.
– Отже, існує якийсь скарб, – мовила вона. – Ми не знаємо, що це, але з якоїсь причини містер Самерлінг сховав його. А якщо наші діти його знайдуть, то він належатиме їм?
– Так. Саме так, – зазначила міс Лавлейс.
– Але… Чому? – спитала мама Ісли. – Чому містер Самерлінг залишив скарб трьом дітям, які навіть йому не родичі?
– У нього були на те причини, – загадково відповіла міс Лавлейс.
– Просто смішно, – сказав Джей, різко форкнувши. – Нема ніякого скарбу. А як щодо будинку? Припускаю, тато залишив його мені?
– Не знаю, – сказала міс Лавлейс, згортаючи аркуш. – У листі про дім не йдеться.
– Тоді прочитайте решту листів, – показав Джей на теку, що лежала перед міс Лавлейс.
– Мені шкода, але не можу, – відповіла жінка, закриваючи теку. – Не сьогодні. Гаррі залишив специфічні інструкції щодо того, коли конверти треба відкривати. Сьогодні я можу зачитати лише цей лист.
Джей підвівся.
– Ну що ж, тоді побачимо, що скаже на це мій адвокат, – грубо промовив він. – Немає жодного скарбу! Сподіваюсь, ви всі це розумієте, – із цими словами чоловік вилетів із кімнати, грюкнувши дверима.
Від шуму прокинулось немовля. Хлопчик роззирнувся і захникав. Мама Ісли притулила його до плеча, погладивши по спинці.
– Отже, скарб? – тихо спитав Сай у міс Лавлейс.
– Якщо він існує, то належить нам? – поцікавилася Марлі.
– Чесно кажучи, я не знаю, що ви знайдете наприкінці цього невеликого «полювання» за скарбами, – сказала Лавлейс. – Але хоч що б там було, це точно ваше. Принаймні це Гаррі написав чітко.
Марлі затрусило від хвилювання. Їй доведеться шукати скарби із двома ледве знайомими дітьми. Але коли все завершиться, дівчинка сподівалась, що її частки вистачить на квиток до Чикаго.